ВІДЛУННЯ ІЗ СУМЩИНИ

вкл. . Опубліковано в Новини

   На початку червня Меморіальний музей-садибу гончарки Олександри Селюченко відвідала група «веселих» бабусь із Сумщини (так вони самі себе назвали). Кілька років тому вони вже приїжджали до Опішного й отримали такі незабутні враження

, що вирішили: «Наші онуки теж повинні це побачити!». Поки інші ділилися своїми враженнями про почуте й побачене, про здібності своїх онучат, що проявилися під час гончарського майстер-класу, одна з відвідувачок так сором’язливо й тихенько промовила, що пише вірші й хоче подарувати Музею-садибі свою збірку. Це була сумська поетеса Валентина Мироненко, лауреат Літературної премії імені Олеся Гончара: «Почула про тяжку долю гончарки Олександри Селюченко і не змогла не написати».

Сумська поетеса, лауреат Літературної премії імені Олеся Гончара Валентина Мироненко.Опішне, Полтавщина. 07.06.2014. Фото Наталі Ібрагімової

Сумська поетеса, лауреат Літературної премії імені Олеся Гончара Валентина Мироненко (посередині) разом з онуком та землячкою. Опішне, Полтавщина. 07.06.2014.
Фото Наталі Ібрагімової

Відвідувачі Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко із Сумщини.
Опішне, Полтавщина. 07.06.2014.Фото Наталі Ібрагімової

Відвідувачі Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко із Сумщини.
Опішне, Полтавщина. 07.06.2014.Фото Наталі Ібрагімової


ГОНЧАРІВНА

«Молю судьбу, щоб і в останні дні
було натхнення при мені»

Олександра Селюченко,
 гончарка, заслужений майстер
народної творчості України

 

Опішне, вкрите саваном снігів,

Мов вимерло. Не спиться лиш мисткині.

Холодна хата. Ніч без берегів.

Між пальцями співає сіра глина.

 

Вона для неї змалечку – жива.

Цей дар від мами – осявання боже.

Виліплює не іграшки – дива,

Одне на інше щоб було несхоже.

 

Живе для них, страждаючи, сама.

Ні милого, ні щастя, ні родини.

Літа гайнули. Силоньки нема.

Натхнення, не покинь, бо ти – єдине

 

Тримаєш дух і душу в чистоті,

Для творчості даєш летючі крила.

Звання? Заслуги? Все слова пусті…

Хіба ж вона для звань ото творила?

 

Та їй би дров, щоб хату натопить

І розпалити горно в люту зиму.

Бо тяжко ж як по холоду ліпить.

Та й що робити потім буде з ними?

 

Ці іграшки – то вся її рідня,

Харáктерна, дотепна, фантастична.

І так їй прикро слухати щодня:

«Якась ти, Сашко, зовсім непрактична.

 

Бог дав талант, але не дав ума

Із користю для себе його вжити».

Хіба ж вона не мріяла сама

Не бідувати, а красиво жити?

 

Не мордуватись думами про дах,

Про паливо, грядки, про хліба кусень.

Та як же їй усе оте продать?

Рідню продать? Не вміє, та чи й мусить?

 

Не до багатства прагнула вона,

Бо через нього «людоньки звіріють».

Кераміці віддатися сповна.

Духовністю упитися. Надії

 

Відбутись не судилось при житті.

Таж відала: «мистецтво любить жертви…».

Щоб генія «вписали у святі»,

Тут творів мало, тут потрібно вмерти.

 

І хата вже – не хата, а музей.

Живуть у ньому іграшки чарівні.

Нетлінний скарб надійно береже

Тепло душі і пальців Гончарівни.

 

Он дівчина, і чайка з чаєням,

І молоді, й козак, і бандуристи.

На ярмарок он їде вся рідня.

Одарка і Карась завзяті, норовисті.

 

Он вершники, там – бариня з дитям.

Колядники із зіркою – до хати.

Чорти веселі, відьма, ще й моряк.

Івасик, он, Телесик, гусенята…

 

З них кожне випромінює добро,

Веселу вдачу (хоч яке й ледащо),

Щоб жити з ними радісно було,

Тепліше щоб, надійніше і краще.

 

Чи ж їй тепло дарують Небеса?

Хай там вона зазнає благочестя.

А тут її кераміки краса

Дає натхнення людям і планеті.

 

Натхненням тим Опішне розцвіте.

Гончарська Мекка – вічності цеглина.

Мистецький край,  де все складне – просте,

Де розумієш: все на світі – з глини*.

                                                                      

Тепер я розумію, що все на світі з глини. І ми, і наша любов, і наша надія!» (Микола Вінграновський)

 

[Мироненко В.С. Паралельні світи: Поезія. – Суми: ВД «Білий птах», 2012. – С.67-39]

Додати коментар

Захисний код
Оновити