Життя складається не з часу, а з миттєвостей

вкл. . Опубліковано в Новини

   Минають роки, але чорно-біла фотографія залишається німим свідком тих подій, які відбулися в давні часи, а іноді це найцінніший документ, який засвідчує важливі миті з життя відомих особистостей.

  У Меморіальному музеї-садибі Олександри Селюченко зберігаються фотографії, які розповідають про певні життєві події майстрині. Серед них привертає увагу чорно-біла, пожовкла фотокартка учнів та вчителів Опішнянської школи майстрів художньої кераміки 1937–1939 років.

Учителі та учні Опішнянської школи майстрів художньої кераміки. 2-випуск: (стоять, перший ряд, зліва направо): Прокіп Отченашко, Іван Рябокінь, Наталя Яресько, Агей Койда, Олена Прокопенко, Василь Міщанин, Наталя Остапенко, Дмитро Калюжний, Поліна Сиса, Овксентій Пошивайло, Володимир Чуприна; (другий ряд, зліва направо): Іван Свищ, Мотрона Каша, Хома Мусійович Сакун, Л.Чередниченко, Артем Савович Каша, Іван Савович Каша, Семен Радіонович Литовченко, Олександра Селюченко, Семен Денисенко; (третій ряд, зліва направо): Микола Цюрюпа, Марія Трубіна, Ольга Боцьва, Параска Шиян, Анастасія Костенко, Оксана Бабич, Марія Багрій, Любов Овсій, Микола Лобода; (четвертий ряд, зліва направо): Петро Бруслик, Сергій Сердюченко. (Курсивом виділено імена учителів). Опішне. 1939. Автор фото невідомий.Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства   

   Опішнянська школа майстрів художньої кераміки відкрилася у вересні 1936 року і функціонувала до липня 1941 року. Ця школа, до певної міри, унікальна, оскільки на той час вона була єдиною діючою гончарною школою України. За короткий період свого існування  навчальний заклад виховав багато відомих малювальниць, гончарів і скульпторів.

   Випускниця Опішнянської школи майстрів художньої кераміки Олександра Селюченко згадувала про своє навчання так: «Опішня тоді мала школу майстрів кераміки, от туди я і пішла. Була ця школа дворічна, давали стипендію по сто карбованців – це були гроші на той час. Школа була серйозна і настояща. Багато тоді в ній вчилось із тодішньої артілі (заводу ще не було). Були і зовсім молоді, і трохи старші. Була в школі майстерня і своє горно. Учителі в тій школі були добрі. Гончарувати вчив Сакун Хома Мусійович. Технологію вів Каша Артем Савич. Композицію – Литовченко. Було там ще декілька предметів і вчителів. Не всім та наука давалась. Хто прийшов з артілей, з тих вийшли непогані майстри, а ті, що ніде не вчились, слабші були. Не було серед викладачів і учнів, охочих до випивки, а тому казалося, що всі були люди серйозні. Після закінчення школи, в тридцять девятому році, пішли учні по різних шляхах. Багато відсіялось, а декілька чоловіків посвятили своє життя кераміці. Багато ж гончарів загинуло на війні».

  Щира дружба єднала Олександру Селюченко з багатьма однокурсниками, а найбільше з Мотроною Назарчук. Тривалий час між Запоріжжям і Опішнею йшло жваве листування. Про найщасливіші миті свого життя Мотрона Назарчук з теплотою і тугою писала в листах до подруги, неодноразово згадуючи рідне село, навчання в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки, роботу в заводі.

Мотрона Назарчук біля своїх творів та фотографії сина. Запоріжжя. 1990-ті роки.Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

(Зліва направо): Мотрона Назарчук, Олександра Селюченко, Тетяна Гриб. Опішне. 1959. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

   Коли перечитуєш їхні листи, то переконуєшся, що ці жінки прагнули спілкування, розуміння й затишку:

«Дорога Шура!

    Сьогодні я одержала твого листа і дуже тобі вдячна. Оце я розумію лист! Дев’ять сторінок! А я тобі збиралась сьогодні писати, хотьби навіть і не одержала від тебе.

   Шура! Мені рідко коли що сниться, а сьогодні, тобто минулу ніч, такий дивний сон приснився: ніби я в Опішні, і щось мені так потрібно знайти. Хожу наче я по вуличках біля заводу №1, а вулички такі глибокі та темні і наче не видно ні одної хатини. А я пригадую, що тут же десь і Булава живе, і Галя Канівчиха, і всі ті, кого я пам’ятаю, жили тоді, як я там була. Це все так мені в сні пригадується. Хожу, а під ногами в мене земля осипається і ось наче я провалюсь на саме дно темної вулички. Потім, наче сама собі, пригадую, що і ти ж тут десь живеш. Оглянулась назад і наче побачила твою хату. Тільки якась вона така довга і вся обложена червоним кирпичем. Навіть рами у вікнах і віконниці теж червоні. Думаю, пошукаю ще трохи те «щось» і потім піду подивлюсь, як Шура живе. А це раптом з однієї глибокої вулички щось гукає мене: «Мотю, Мотю!» Я глянула туди, а там на якійсь лавці сидить Пошивайлиха і з лавки зстругує щось лопатою, і мене кличе. Я думаю, не буду обзиватись, не буду йти до неї, повернулась іти до твоєї хати і як спіткнулась – і прокинулась.

   Аж серце якось забилось. Коли б не спіткнулась, то, може, побачилась би з тобою хоть у сні.     

   Так, Шура! Проходить наше життя. Що ж нам ще лишилось? Ти ще, може, й  живеш якимсь майбутнім, а  я вже нічого не бачу в майбутньому. Доживаєш віку, як трухляве дерево, поки налетить буря і зломить його. Це ще маю мету поїхати відвідати могилу Артема десь під Ленінградом, а другого брата у Львові. Це той, що читав нам в Керам-школі математику. Боже! Як, наче недавно, все було і де все ділось. А так ясно пам’ятаю, як ми сиділи за партами. Як хлопці – Рябокінь, Калюжний, Бруслик і інші – завжди підтрунювали над ним – Семеном Радіоновичем. Пишу і думаю, мабуть, і в тебе зараз озветься серце, бо Калюжний залишив у ньому немалий слід. Добрий був хлопець та кінець-кінцем покулачився. Так шкода, що ми далеко живемо. Хоть би коли позгадували минуле – і то б полегшало. А минуле тих років саме дороге і згадати його приємно з тим, хто умісці з тобою і хто також дорожит цим минулим. Тепер тільки дивлюся на карточки та пригадую, де хто був і де хто зараз. На тій, що фотографувалися в заводі,  я вже декого й позабувала. Ну досить. А то зовсім вдалась у спогади…

   Шура! А хто живе з тобою в другій половині хати? Ольга Кільчевська не приїхала з Норільська? Напиши чи живі Середа Я.Д., Демченко М.О., Дяченко Т,С. Ти знаєш, як про все хочеться знати, так наче побачитися з усіма. За кого вийшла Маруся Шуличка? Як живе Галя Канівчиха, Боярчук Маруся, Ліда Демочко. Яка наша Ворскла зараз? Я часто згадую оту долину на Швейцарії,  як іти до Паші. Скільки там було пролісків? Як глянеш з гори, все синіє. Зараз, мабуть, нема нічого, все перекопали… Як живуть Пошивайло Г.Н., Дуня? Де живе Наталія Оначко і з ким. Як здоров’я Зіни? З ким вона живе?   

   Кріпись, Шура! Не впадай у великий сум! Багато  кого вже нема з тих, з ким ми робили. Вже десь і  за мною черга недалеко. А що зробиш? Таке життя! Нема нічого вічного на землі.  Кріпко тебе цілую.

 Мотя».    

   Дивлячись на ці старі чорно-білі фото, відчуваєш особливу енергетику часу, розумієш, що вони є свідком певної події.

 

Світлана Панасюк,

молодший  науковий співробітник

Меморіаль­ного музею-садиби

гончарки Олександри Селюченко

Додати коментар

Захисний код
Оновити