Опішне, краю мій рідний…

вкл. . Опубліковано в Новини

Олександра Селюченко (по центру) на околиці Опішного. 1950-ті.
Автор фото невідомий.
Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному,
Національний архів українського гончарства

Хтось поспішає на роботу, додому чи до друзів, а вона одна, самотня й одинока, ніби відірвана від світу, з думками, які літають у вирії й не можуть здійснитися. Вона часто розмовляла з друзями в листах, залишивши безцінні й цікаві сторінки зі свого життя. Читаючи ці листи, можна простежити долю жінки, майстра, художника, яка шукає відповідь, чому так склалася її доля. Окрему сторінку в її листах і щоденниках відведено опису дитинства, рідному краю. Тож пропоную Вам пройти стежками рідного краю Опішного за листами Олександри Селюченко:

«Старіючи людина, та ще коли вона одинока на світі, живе вона спогадами. Перед нею все випливає в пам’яті, як картина на полотні в художника. Знаєте ви, що таке одинокість? Господи, як тяжко нести таку долю.
Юність, молодість, дитинство, як ти не проходило, але все ти чудове, рідне. «О, времена, о нрави», – говорив Пушкін. Прошуміли роки, уносячи за собою все у історію, яку рідко згадують, а пройдут роки, і все забудеться. Ой, неможна забути того, що пережито.
Опішня, як ти змінилися разом з людьми. Зовсім ти стала сучасною, народа твого життя стало краще, заможніше. Гарна Опішня весною, літом, восени, буваєш періодом плакучою, розкиснеш, вкриєшся грязю. Настане зима, це вже весна показує свої примхи, як захоче, порядкує на всі лади. Інколи нарядиться, наче до весілля, прибереться природа. Дивись: загуде, засвище віхола, замете все навкруги, природа спить глибоким сном, оце настане змагання мені та пташкам. Допомагаю я їм триматися. Встану зранку, вийду на подвір’я, а птахи, немов курчата, ходять перед порогом, чекаючи, що я їм дам хоч трошки поїсти.
Довгі зимні ночі, що хоч передумаєш. Наша хата стояла прямо над прірвою, в кінці якої проходила вулиця. Накраю подвір’я стояв сарай з половинчастими дверима. Це була наша майстерня. Стояли два станки і довга лава. Працювали тут літом. На зиму перебиралися до хати. Тяжке життя було гончаря. Наносили мерзлої глини, щоб розтавала. Тоді збивали довбнею, струхали стругом, мав він вид півмісяця. Потім брали дріт, з обох кінців прив’язували ганчірочки, щоб розсікти глину. Тяжка праця приготування глини.
Гончарував брат, мати ліпила, батько доводив до кінця. Випалював і приготовляв ангоби, свинець. Пам’ятаю: візьме казан, вкине в нього кусок свинцю і почне підогрівати. Сама процедура називалася «палити свинець». Вірніше – сам процес. Метал перетворювався на порошок, такий тяжкий. Спершу метал розплавлявся на рідину, яка цвіла, як нафта, а тоді порошок робився. Все це робилося за допомогою вогню. Вогонь супроводжує роботу гончаря. Він був у нього чародієм, а інколи – ворогом. Все йому перепортить і доведе його до такого убитку, що треба тоді довго вичухуватись. Багато часу проходить, пока гончар окріпне. Опішня мала 7 церков, і так вони стояли не далеко одна від одної. Ярмарки були в Опішні по три дні. На Спаса, на Дмитра восени. Часті гості були хуторяни в нас. Приїдуть, було, ярмаркувати і всі знайомі ночують в нас. Постелять на долівці солому, полягають покотом. Часто вели такі чудові розповіді. Любила я цих людей, пахли вони степом. Зазнали вони панів і їхні экономії, а тому розповідали за життя своє тих часів. Появлялися серед цих хуторян партійці, а для тих часів це було явище рідкісне і таке за мрійливе. Свято було тоді, коли ішли на ярмарку. Років з шести посадили мене до лави ліпити. Боже, які це були для мене часи пам’ятливі. Встану, було, з ранку, сяду на кроваті дерев’яній, яка була застелена рогожою. Дивлюся, що ліпить мама, брат гончарує і дочка мого батька хрещеного малює. Чомусь орнаменти мені забилися до голови по своєму. Малювати я сама, що схватила – те і моє, а ліпити вчила мати. «Гарно було мені в гурті», – розповідає вона, було, мені за своє життя, а воно було в неї таке тяжке. «Встану, було, – говорить вона, – вмиюся, помолюся Богу, прокинула лантуг під себе, сяду і ліплю на кусок хліба. Брат зайде перевірить, де приспішу – поб’є, і ліпи знову. Не було дитинства зовсім». Тому вона мені з такою любов’ю передавала. Коли я вже навчилася, вона сказала: «От я тебе навчила, але я не хочу, щоб ти ліпила. Тяжко мені все приходилося, тому я не хочу, щоб так було тобі». Коли було мені дев’ять років, взяла вона мене з собою до Харькова. Ішли караваном жінок. Кожна жінка несла на плечах в лантусі свої твори. Ішли втомлені, але все вели розповіді, особливо при відпочинку. Пам’ятаю їхні роботи, були у всіх не однакові. Традиція одна, а роботи різні. Ішли до станції Скороходова, там сідали на поїзд і їхали до Харькова. Приїхавши туди, розсипалися по Харькову, по різним куточкам його. Поїхали і ми з мамою до лісопарку. Сіли удвох, вона торгує, а я спостерігаю.
Немов у полоні лісів, була Опішня. Ліси соснові, мішані розрослися на рівнині і по буграх, які нагадують гори. Одна частина Опішні Їсіпівка, вся вона лежить на горах, і через це її назвали «Драний Кавказ». Зашуміли пісні низом і потягнулися вони, мабуть, до Диканьки.
Скільки в Опішні садів, слив повно і яких тільки немає. Писав Котляревський: «корито опішнянських слив». Славнозвісна угорка, венгерка, спасівка, покрівка, кучерявка, венгрот, полтавка, багата Опішня сливами була і є до цього часу. Яблуні, груші різних сортів. Садиби мали огорожі, хто які. Були обнесені тинами, інші – чистоколом. Багатші люди мали забори. Були перелази і ворота були.
Багато було сушень, в яких сушили сливи і інші фрукти. Ідеш Опішнею, а вона задимлена пахощами з сушень. Надоїдлива була робота собирати сливи дітям по садках. Слив тих було – землі не знати, нічого невдієш, гомонить батько чі мати: «А он ще сливи незібрані».
Жили в Опішні чинбарі, бондарі, кравці. Мали станки-верстати. Гончарів було повно, підкурювали і вони Опішню своїми горнами.
Зараз горить газ, освічуючи Опішню, а тоді гончарські огні палахкотіли, які виходили з горнів. Гарна Опішня весною, коли навкруги все квітне. Цвітуть сади, розносячи свій запах всюди, бжоли гудуть, трава аж рипить така зелена, сонечко так лагідно обігріває оцю всю красу, а настає вечір, що за чудо. Починає сутеніти, лунають пісні то в одному боці вулиці, то в іншому. Вари батько зливану кашу на кабиці, блищить огоньок, і ми сидимо всією сім’єю напоготові сьорбати юшку з каші, а тоді їли кашу таку бажану. Навкруги нас буяла природа в наступившому вечері. Кожний зайнятий був своїм ділом. Солов’ї заливалися в кущах, забиваючи всіх. Любила моя мати спати на долівці.
Настане неділя, і посуне народ на базар. Сиджу я, було, біля вікна і спостерігаю. Жили біля нас сусіди інтелігентні, але дружбу вели і з нами простими людьми. Мала я брата, який любив гончарювати, а тому довго невчився гончарювати. Любив він грати на скрипку, а друг його Коля, сусід з цієї інтелигентної сім’ї, теж любив грати.
Коли перейдуть люди, було, з базару, сядуть вони під яблунею в сосідів, прийдут ще до них товариші і давай грати, немов на весіллі.
Брат мій грав на скрипці, батьки йому купили школу для скрипки. Народу було собереться повний двір. Невщухают звуки музики до самого вечера. Святкове мистецтво музика. Настає зима з тріскучими морозами, вечорами читали книжки в голос, обговорювали людські образи, які були в творах. Співчували, в яких була невдашня доля. Настане неділя, зранку ідут люди на базар. Займаю я своє любиме місце біля вікна – так цікаво було роздивлятися на вишиті кожухи, які носили тоді чоловіки. Ішли вони гордовиті, деякі усаті, поважною ходою цілими юрбами ішли на базар. Коли настане друга половина дня, приходить, було, циган розповідати казки. Соберуться було куми, знайомі і сидят слухают, а я ще була мала, нетак вони і запам’ятовувалися ще, але часи ці так засіли в пам’яті. Їздили опішняни по ярмарках, але мали і свій ярмарок на Спаса. Гримить ярмарок було. Гончарі випробовуют, чі не хрябтить посуд, кожному хочеться продати. Стоять намети сляшчониць. Збудовані в них пічки, на яких готують сляшчони. Цигани розкинут свої шатри, біля яких варять їжу собі. Крутиться карусель, на якій повно дітвори. Народу наїде з хуторів. Любила я, коли вони завітают, було, щоб переночувати. Степом вони пахли. Розстелят соломи на долівці і всі покотом сплят. З вечера ведут розповіді, згадуючи про працю, в якономіях при панах. Різні вони були, кожний мав свій образ. Любили вони всі землю і пахали на ній. Були міжду ними комнезами і були партійні, ну мало ще було. Серед них, пам’ятаю, одного звали Федором, мав він сина Тараса, який, коли став зовсім дорослий, поступив у партію. Батько його був безграмотний, любив землю, свій хутір. Любив він свою конячину, запряже, було, у свого воза і їде в Опішню на ярмарок. Опішні знали, що Федот їде до Селюка на ніч. Приїде, було, розпряже коня, покладе йому сіна і заходить до хати. Починається тиха душевна розмова. Гостинці він старався привозити, що мав.
Сиджу і так уважно слухаю його розповідь. Був він куплений батько. «Куме, цілу ніч ми готовили вам гостинці. Спекли гречаників 13 сковорід». Витягає з торби і кладе один наодин. Гречаники захолонули, і хоч рубай їх. Батько забирає гостинці, дякуючи за гостинці. Любила я ходити на ярмарок, скільки там всього цікавого було, особливо в дитячих роках, все кажеться все таке гарне. Собераюся, було, іти на ярмарок, а мама говорить: «І чого ти підеш?» – «Хуторян запрошувати наніч». – «Вони сами приїдут», – відповідає мама. Пора дитинства так швидко минає. Гарно, коли за тобою хтось піклується, допомагає, дивиться на світ, який тобі кажеться таким чародійним.
Пам’ятаю свято Іллі. Перестают люди купатися, останній місяць літа. Напорозі осінь з своїми всякими барвами. Відбувається ярмарок в Полтаві на Подолі. Звичайно, далеко більшій чім в Опішні. Там уже і, куме, дії повно було. Куди не побіжиш – і всюди зустрічає диво. Диво в дитинстві – ще дивніше і загадкове. Роблять гончарі свої курені, немов на баштані. Запахи гарні в курені і повітря свіже. Цілий місяць наша пахуча оселя приючувала. Ідуть люди вечорами, щоб посидіти в палатці, де печут сластьони і пиріжки. Любила я так спостерігати, як шляпи на баринях, як ми звали тоді інтелигентних жінок. Побіжу подивлюся на кумедію. Яке диво: бере банку з тирсою кумедіант, перевертає на обидва боки, і робляться цукерки. Набігаюся, а тоді ще прошу, щоб мама купила мороженого.
Одного року була ярмарка на Спаса в Опішні, три дні була. Була в мене подружка Даша, менша на один рік, ростом дрібненька. Пішла я до неї і говорю: «Даша, вчора ми були на ярмарці, скільки там було маковиків і ірисів. Ми з тобою маємо по копійці, заберут в нас їх, багато дадут маковиків і ирисів, ще й гроші дадуть назад. Будуть у нас гроші і маковики з ірисами». Ідемо, і так нам далеко здалося іти. Приходимо, а ярмарки немає, пусто, ні душечки.
Жаль і біль огорнув наші маленькі душі. Стали повертатися додому і повернули невтой бік, куди нам потрібно було іти. Зайшли на кладбище, нарвали квітів, підійшли до церкви, подивилися, яким вона замком була закрита, і пішли дальше прямим шляхом. Ідемо собі помаленьку, раптом чую хтось мене кличе. Оглянулася я назад і бачу: біжить мама з довгою лозиною. Тікати, бігти вперед ми немали змоги, втомлені були. Та якби і тікати кинули, то вдвоє більш попало. Ох і давала вона мені тоді ярмарки. Більше вже я не згадувала.
Перш за все я ліпила рибки і качечки. Спали ми в другій хаті, а третя була світлиця. Багато було рушників, які ми вишивали, монашки. Недалеко від Опішні був скиток жіночій. Був він серед чудесної природи. Писаревщина – невелике село, де був скиток. Ходили туди молитися пішки наші односельчани і мене брали один раз. Талановиті були ті монашки. Вишивали, одіяла шили і, наче писанки, розписували. Коли був храм у нашій церкві, ці монашки приїзджали до нашої церкви, тепер з неї стоїть будинок культури. Піп нашої церкви був художник, малював пейзажі. Чомусь мені здається, що він малював на ряднах. Пам’ятаю картину його «Захід сонця» і підпис Петро Коломенський. Самодіяльний художник був молодий.
Друга церква була поряд з нами, тепер зробили школу, де вона була. Піп цієї церкви мав форми гіпсові, формував різні образи. Шевченко сидів, бюст до половини був, Тарас Бульба, Петро, Наталка і інше. Продавав на базарі. Багато було формів у нас, формував батько, а мама ліпила руками. Пам’ятаю: був у нас здоровий сарай, конем заїхати можна було. Повно було там всього нароблено і тільки маленька вузенька стежка поміж цим усим була. Зайшов одного разу батьків хрещеник і говорить: «Небійтеся – пройду і жодної штуки не поб’ю». Так і було. Здумаю, були довгі лави, от це було розставатися з роботами.
Інколи батько запрошував гончаря і мальовщицю. Сиджу я, було, малою і спостерігаю, як вона малює. Відклалося мені в голові усе по-своєму. Відзначилося це для мене пізніше. Згадуються ті жінки, котрі малювали в нас, ще і до цього часу вони живі. Співуча була одна Уляна Деряга, немов той соловейко, все, було, співає. Приїзджали додому покупці закуповувати вироби. Один з Харькова, другий з Бєлгорода.
Опішня вся в садах, і чуть не в кожному дворі сушня та гончарів з горнами було стільки. Задимить Опішня своїм димом. Було 7 церков. Чинбарі, кушнірі. Гомонить, було, ярмарка на Спаса різноголосими голосами. Бублейниці, слащониці, цигани своє мистецтво проявляли. Співали сліпі кобзарі, а карусель дзвеніла і гула уся земля. Гончарі кожний мав свою натуру. Хто прихвалював, дзвенів по виробу на всі застави, інші сиділи чи стояли, вдивляючись у натовп народу і ждучи, а ну хто підійде і купить щось.
Закінчувалася ярмарка, підходила осінь. Починали ліпити, гончарювати. Сарай здоровий був з двох розтворчатих дверей. Горно було, стану на одні двері і як розжену їх, катаюся. Готовиться батько до від’їзду, а їздив він по Росії і Криму. Знав, де, який колір полюбляють і форму. Одівав погану куцину і брав сусідку-жінку, яка жила поряд, щоб допомагала продавати. Впаковували все у бочки, а мені було весело, коли мене посилали сідати в бочку з виробами і цю бочку качали, щоб утрусити вироби.
Розповідав батько, що ще раніше їхали кучами плетеними до Дніпропетровська, а там зустрічали ті, що закуповували у кожного гончара вироби і перепродували. Гарний був брат-гончар, але була доля його недобра. Хворів епілепсією.
Наробить було, впаде переб’є і знову сідає, і робить. Помер він 1933 року в психіатричній лікарні в Полтаві, тоді коли робили операцію. Гарні часи були, сядемо в трьох біля лави, ліпимо інколи, коли він не гончарював. Добра, велика була душа мого батька. Скільки він приючував сиріт. Не був він жадний. Закінчилася їзда, і полинули опішняни з клунками за плечима, пішли до ст. Скороходова. Караван жінок іде, енергійні жінки, і кожна несе свою ношу, хто, що наліпив. Було мені дев’ять тоді. Опішня лежить на бугрі, а до Скороходової було долиною іти пішки. Вечером, коли станеш на бугрі і глянеш в далину, видно було, як на Скороходові пішов поїзд, миготячи вогником, таким таємничим. Покаже, було, мама мені його, і я думаю, ну який той поїзд.
Настав той день, що ми стали збиратися вдорогу. Жінки нав’ючили клунки (пудів по 2), мені дали торбу велику, в яку склали свою їжу, і дали нести мені. Ідемо дрімучими лісами, жінки читають молитву «Да воскресне Бог». Була така жінка одна з них – весела і енергійна Махниха. Боже, який же це був для мене далекий шлях – 35 км.
Скороходова, як же ти так далеко лежиш. Накінець добралися до Скороходової, до того таємничого огоньку.
Втомилися жінки, так і попадали біля своїх клунків у станції, а я пішла виглядати потягу, якого я не уявляла, який він є. О раптом показався поїзд з великими вогнями, криком труби, як я кричала, бігши до дверей станції, люди повибігали, думаючи, чі не попала я під поїзд. Силою тягли до вагону, я кричала, що нехочу, і коли ця Махниха сказала, що підемо додому назад і я непобачу Харкова, тоді я затихла. 9, а була я тільки в першому класі. Взяла мене матінка, щоб показати Харків і показати, як люди купуют. Ідемо ми з нею по холодній горі одного разу. Народу суне тьма, я не бачила такого люду. Пішла вона собі, я залишилася позаду і думаю, а чому ніхто не вітається, і давай викрикувати: «Добрий день», не вспіваючи махати головою. Одна жінка давай мені розповідати, що в городі багато людей, ніхто нікого не знає, тому вітатися, дівчинко, непотрібно. Оглянула мама, зі мною далеченько розмовляє жінка. На другий день вона повела мене до лісопарку. Вибрала вона місце, і стали ми торгувати. Лісопарк показався мені земним раєм, а дітей нас обліпило, а я їх так люблю дуже. Прогнали нас звідти, і пішли ми по вулиці і притулилися і в закуточку. Говорить вона мені: «Саша, це ти бачиш частину тільки, як мені тяжко нести було, ну, і тяжко продавати. Навчу я тебе ліпити, та вже я і ліпила, але, щоб ти неліпила, тяжко буде тобі». Повернулися ми і знову ліпили, і знову возили на Дніпро, в Лубни і Київ, і забирали її, і перевіряли її, чі сама вона ліпила, і все під вагою клунків. Був її це тяжкий кусок хліба.
Закінчивши 7 класів, я поступаю до Опішнянської художньої Керамічної школи.
Так моя матінка не знала, що вона мені привила глину, що, немов чари, за які все життя віддам і ладу не матиму, – стану одинокою.
Тепер тільки згадую.
Ой, як хотілося моїй матусі працювати на заводі»*
.



* Збережено мову оригіналу



Література:
1. Щоденник Олександри Федорівни Селюченко // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства в Опішному. – Ф. 5. – Оп. 3. – Од. зб. 35. – Арк. 1-5.
2. Щоденник Олександри Федорівни Селюченко // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства в Опішному. – Ф. 5. – Оп. 3. – Од. зб. 37. – Арк. 1-5.



Олександра Селюченко (праворуч) зі своїми подругами.
Опішне, Полтавщина. Друга половина 1930-х.

Автор фото невідомий.
Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному,
Національний архів українського гончарства


Олександра Селюченко на власному дворищі.
Опішне, Полтавщина. Лютий 1985.

Фото Олеся Пошивайла.
Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному,
Національний архів українського гончарства

Світлана Панасюк,
молодший науковий співробітник
Меморіального-музею садиби
гончарки Олександри Селюченко

 

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити