СПОГАДИ ПРО ОЛЕКСАНДРУ СЕЛЮЧЕНКО

вкл. . Опубліковано в Новини

Спогади дитинства… Інколи вони з’являються з глибин пам’яті як нагадування про щось важливе, але давно забуте.

Ось так трапилося і цього разу, заходячи до виставкового залу в Центрі розвитку духовної культури, присвяченому пам’яті гончарки Олександри Селюченко.

Це для всіх вона була Олександра, а для мене – просто бабуся Шура. Я з батьками проживала в тому ж будинку, але в іншій його частині, тому бабуся Шура була невід’ємною частиною мого життя.

Влітку наша вулиця була сповнена дитячим гомоном і витівками, а з осені й до самої весни я залишалася єдиною дитиною на всю вулицю, з нетерпінням чекаючи літа й приїзду своїх друзів. Щоб якось заповнити смуток через від’їзд онуків, бабусі з усієї вулиці опікувалися мною. Та якось мої батьки принесли щось загорнуте в ковдру й перев’язане рожевою стрічкою. Це щось несамовито кричало, батьки сказали мені, що це моя молодша сестричка. Кричить, мабуть, голодна – вирішила я і в той же день нагодувала сестричку котлетою. Після цього випадку мене «депортували» до бабусі, яка проживала за декілька будинків нижче, по цій самій вулиці. Але це не заважало мені спілкуватися з сестрою: я ще не один раз нагодувала її хлібом, вкривала, замість ковдри, котом і возила на санчатах з гірки, яка була поряд з будинком. Це все я встигала зробити, поки мама відносила обід будівельникам.

Від заслуженого покарання мене частенько рятувала бабуся Шура. Тільки посміхаючись моїм витівкам, казала мамі: «Це ж дитина, вона й поводиться, як дитина, підросте – все забудеться й минеться». Скільки б разів я не приходила до бабусі Шури, вона завжди ліпила за невеликим столом у коридорчику, з лівого боку, біля вхідних дверей. Її виробами було заставлено все, куди не кинь оком, а запах від виробів, ні з чим незрівнянний, ним не можна було надихатися.

Я теж намагалася щось зліпити, але терпіння мені бракувало, тому мої вершники частенько залишалися або без голів, або без коней. Бабуся Шура тільки посміхалася й сама доробляла мої вироби. Наступного дня вона мені їх показувала і говорила: «Бач, яка ти молодчинка, як гарно зробила». Я не пам’ятала, коли я могла це зробити, але з гордістю несла показати мамі виріб, яка розуміла, чиїх рук це справа.

Бабуся Шура дозволяла мені з друзями влаштовувати схованку у своєму сараї. І все було б добре, якби ми не вирішили звести господарство. Наловили на городі мишей і випустили їх у свій штаб-квартиру. Бабуся, звичайно, була дуже «рада» таким квартирантам, після чого нашу схованку було зачинено на період вилову хутряного звіра.

Пройшло небагато часу, наша родина переїхала з квартири до свого нового будинку. З кожним роком ми все рідше бачилися з бабусею Шурою. Почалася школа, нові друзі, нові враження, я забула про бабусю. А через деякий час ми з батьками виїхали до далекої Півночі. Пройшло ще кілька років, і ми дізналися, що бабуся Шура пішла з життя.

І тільки з часом, коли я сама стала бабусею, зрозуміла, настільки одинокою була ця літня жінка, бо її вироби довгі роки були єдиною її родиною, були її дітьми.

Чомусь ми сприймаємо життя, як саму собою звичайну річ. Чогось намагаємося досягти, комусь щось довести, забуваючи про тих, хто був все життя поруч з нами, хто нас підтримував, радів нашим успіхам, сумував через наші невдачі. А старенькій людині багато не треба. Їй дуже важливо бути і відчувати себе потрібною, а не тягарем. Їй хочеться бути у вирії подій нашого життя, щоб не відчувати себе одинокою.

Тільки, на жаль, ми це розуміємо дуже пізно, коли вже нічого не можна виправити і близькі нам люди не почують нашого «вибач», бо їх вже немає поруч з нами.

Олена Носач,

співробітник Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити