До 90-річчя вченого Леоніда Сморжа

вкл. . Опубліковано в Новини

У листопаді минають 90-ті роковини від дня народження філософа й керамолога, доктора філософських наук, професора Леоніда Сморжа. 

Окреме місце в багатолітній подвижницькій праці науковця посідає його вагомий внесок в українську культуру. Однією з граней цієї діяльності були взаємини Леоніда Сморжа з мистецьким світом, а саме з його представниками – народними майстрами. Зі спогадів науковця: «Предметом спеціальної уваги гончарювання і гончарі стали вже після закінчення університету. Почалося це з випадкового відвідування виробництва, невимушених розмов зі знайомими і незнайомими працівниками: гончарями, малювальницями тощо. Поступово я пройнявся їхніми інтересами, проблемами, думами і настроями».

Гончарка, заслужений майстер народної творчості України Олександра Селюченко. Початок 1970-х. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

Чи не першим у цьому сенсі на думку спадає ім’я опішненської майстрині глиняної іграшки Олександри Селюченко. Двоє українських велетів: філософ-науковець Леонід Сморж та народний філософ Олександра Селюченко. Тільки їхнє знайомство відбулося набагато раніше, ніж захоплення Леоніда Сморжа гончарством. У своєму щоденнику Олександра Селюченко писала: «Пам’ятаю, приїхав зразу ж після війни моряк, молодий, красивий. Гула опішнянська молодь про нього, особливо дівчата. Пішла поголоска між дівчатами: ой який гарний моряк! Згадую, була осінь, але ще було тепло. Цвіли квіти і була місячна ніч. Моряк… ішов додому, в Млини. Порівнявся він з нами, пішли разом. Стояв у ті часи по центральній вулиці, неподалік від нашої, великий будинок з крильцем на вулицю. Ми сіли там і довго розмовляли толково. Потім він провів мене у вулицю, куди мені треба було іти додому. Заново ми з ним познайомилися вже в кінці шестидесятих, коли він вже був вченим».
Леонід Сморж не пригадував тієї першої зустрічі, та увагу постаті Олександри Селюченко приділяв наступні 40 років: «Наше короткочасне знайомство відновилось уже на початку шістдесятих років, коли я став серйозно цікавитися опішненським гончарством і гончарями, а Олександра Селюченко була вже широко відомим серед керамістів майстром. Із тих пір і до самої її смерті я підтримував зв’язок із нею, переписувався, приятелював, пізнавав її як людину, майстра кераміки, творчу особистість, її життєвий шлях, долю і характер, інтереси, смаки. Тож мені є що розповісти про неї як людину, жінку-художницю, її долю, характер, творчість». …І розповідав у численних публікаціях: «Олександра Селюченко як творча індивідуальність», «Олександра Селюченко: доля і характер», «Покликана творити красу», «Олександра Селюченко як носій архетипу і міфотворець» тощо. На перший погляд годі було знайти двох таких різних людей. Утім, існувало й те, що їх об’єднувало. Насамперед, обоє були людьми, що випередили свій час, людьми, які вміли дивитися далі й бачити більше, людьми, котрі думали про майбутнє української культури. Їхня дружба – це спілкування споріднених мистецтвом душ, що зігрівалося багаторічним листуванням. Серед епістолярію Олександри Селюченко, що зберігається в Національному архіві українського гончарства, чільне місце займає її листування з Леонідом Сморжем, світлини, подаровані на пам’ять, вітальні листівки до свят з щемливими підписами: «Шановна Олександра Федорівна! Від щирого серця вітаю вас з Новим 1982-роком! Бажаю Вам, видатному художнику, визначній людині, добрій і чуйній жінці великих успіхів, творчої наснаги, доброго здоров’я, веселого настрою, вірних друзів і повного щастя! Ваш Л.Сморж».
В особистому житті Олександра Селюченко була одинокою і самотньою жінкою, та цей тягар частково компенсувався за рахунок друзів, яких вона мала. Саме через листування Олександра Федорівна підтримувала зв’язки з людьми, яких вважала близькими по духу. У своїх листах вона виливала думки, почуття, настрої, які переживала в той чи інший момент свого життя.

Леонід Сморж з власними виробами. Київ. 1988. Фото Ярослава Дацюка. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа

«Шановний Леонід Панасович!
Дякую за вітання, тіки ви мене вітали з таким піднесенням, але я вам скажу, що я демагог та і все, так мені колись було сказано. Звичайно, я із сорту старих людей. Молоді люди думают, що старі, це люди віджиті, які нічого не розуміют, вони своє все віджили. Ні, це все не так, як би дещо прийшло до голови в молодості, те, що приходить на старість. Людина, яка вона не була, вона повинна мати в переді обрій, до якого вона повинна іти, навіть може і впаде напів дороги. Немає обрію ніякого, одна трясовина, яка затягує все дальше і дальше. Була виставка, пробна в Полтаві. Краще пізно чім ніколи. Коли я зайшла до залу, переді мною появилася та виставка, яку я зразу уявила. Чешися тим рогом, яким дістанеш. Коли я побачила, що приїхали заводяни, Пошивайло Г. Н. і Саша був. Розплакалася я дуже, це був крик душі. Ніхто нічого не зрозумів. Рішили, що я плачу з радості, ну, хай буде так. Роза, добра, розумна жінка. Скільки вона мені допомогла, щоб я мала роботи. Мене вона трясла, щоб я не опускала руки і не розливала сліз. Люди допомагали. Хлопці Китриш і Нікітченко випалювали…
Сусідка по хаті моя померла. Коли їй стало погано, вона сказала: синів не жалко, а Шуру дуже жалко, що буде вона одинокою зовсім. Насилу пережила зиму. Тепер весна, синички співают по весняному. Пробачте, Леонід Панасович, за мою демагогію. Не буду вас задержувати».
Усі листи глибокі, щирі, безпосередні, іноді гіркі й безнадійні. Безсумнівно, Олександра Селюченко писала те, що лягало на серце, і не гадала, що її листи можуть стати літературно-історичними документами.

Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко. Опішне, Полтавщина. 2010. Фото Тараса Пошивайла

«Дорогий Леонід Панасович!
Дякую за увагу і пам’ять вашу. Багато ви мені присвоюєте, але це ви один. Мабуть, ви малограмотний по відношенню до мене. «Гуде вітер, верне в полі, гуде ліс ламає, шука козак свою долю, а її не має». Зла вона, як та відьма. Дивилася вчора по телевізору кіно за вишивальницю з Коломиї. Вона старіша від мене. Поважний урівноважений образ. Вона говорить, коли мені тяжко, я сідаю вишивати. Подумала, а я плачу і ліплю, буває і так. Ох, і крутить хуртовина на всі боки. Весна, а зима господарює, нехоче уступати весні… Наче з рукава сипе сніг. Коли прийде край оцим зимнім мукам...».
Жива народна мова автора зі щирим бажанням загального добра, щирою любов’ю до рідного краю і народного мистецтва. Листи виявляють справжню сутність майстрині, не приховуючи внутрішніх суперечностей. Вражає глибина сприйняття всього: природи, почутої пісні, прочитаної замітки в газеті, побаченого в телепередачі тощо. Кожен з прочитаних листів дає відчуття доторку до живих подій і живих людей, про що Леонід Сморж 2001 року писав: «Олександра Федорівна, безсумнівно, була розумною жінкою з великим потенціалом і досить широким кругозором, і мислила вона оригінально, висловлюючи часом думки філософського змісту… Її власні думки, яскраві і оригінальні… її мудрість буттєва – і базувалася вона майже цілком на інтуїції, а її висловлювання формувалися стихійно. Вона багато роздумувала про життя і смерть, про людей і природу, про добро і зло, красу і мистецтво, творчість і побут, особливо після чергових ударів долі. Думки її були насамперед плодами безсонних ночей і страждань, отже, мислителем і філософом вона була мимоволі».
Унікальними є й листи Леоніда Панасовича, що зберігаються в персональному фонді Олександри Селюченко Національного архіву українського гончарства:
«Вельмишановна Олександра Федорівна!
Щиро вітаю Вас з Новим 1983-ім роком! Бажаю Вам великих успіхів, творчої наснаги, міцного здоров’я і повного щастя!
Влітку два рази заходив до Вас, і обидва рази не застав Вас дома. А хотілось побачитися, поговорити. Оскільки в Млинах був дуже мало, то більше не заходив. Бо в матері роботи дуже багато було, працював не розгинаючи спини. Але що поробиш – треба. Я часто згадую Вас і як розумну чуйну людину, і як добру і чутливу жінку, і як талановитого художника з високим поетичним баченням світу і багатою фантазією.
Думаю, чи закінчили Ви ту серію, що ліпили на тему «Наталка Полтавка», чи ліпите що по Гоголю і взагалі на народні теми, чи буде Ваша персональна виставка, якої я не діждусь ніяк. Та жаль, що Ви не зможете зібрати багато чого з минулих років. Ото була б виставка!
Як Ваше здоров’я і чим зараз занімаєтесь? Будете в Києві – обізвіться, хоч по телефону. Привіт Розалії, якщо Ви з нею бачитесь і дружите.
З привітом і пошаною Л. Сморж».

Михайло Денисенко. Меморіальна дошка на будинку Олександри Селюченко. Опішне, Полтавщина. 2010. Фото Тараса Пошивайла


Довготривале спілкування не тільки з Олександрою Селюченко, а й з іншими опішненськими гончарями дозволило Леоніду Сморжу глибоко пізнати психологію народного майстра, що особливо яскраво виявилося в монографії «Гончарівна (одержима керамікою)». Леоніду Панасовичу вдалося відтворити свої відчуття від особистого спілкування зі славетною мисткинею й прослідкувати за перебігом її життя. «Не написати цю книгу було б для мене не тільки актом знехтування мого обов’язку перед світлою пам’яттю Олександри Федорівни Селюченко, але й перед усіма опішненськими гончарями, з якими в мене склалася давня дружба й тривалі творчі зв’язки; перед усіма тими, хто її знав і поважав, хто допомагав мені збирати й відновлювати живі риси славної гончарівни, події, які вже починають покриватися павутиною часу; нарешті, перед читачами, які повинні знати правду про визначну постать української культури…».
Олександра Селюченко та Леонід Сморж були тими історичними персоналіями, яким випало з’явитися в потрібний час у потрібному місці. Оригінальне бачення світу, властиве їм обом, часто робило їх малозрозумілими й подекуди самотніми в тому середовищі, в якому жили. Утім, минули роки, і двоє постатей української культури ХХ століття – заслуженого майстра народної творчості України, майстра народної кераміки Олександри Селюченко та філософа, керамолога, доктора філософських наук, професора Леоніда Сморжа – повертають собі належне їм місце в історії рідного краю й пам’яті народу, того народу, для якого вони так багато зробили.
За ініціативи Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному було створено Меморіальні музеї-садиби всесвітньо відомої гончарки Олександри Селюченко та філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. Знаковими подіями стало відкриття на їх території глиняних погрудь цих непересічних особистостей. Образи двох українських геніїв втілив у монументальних роботах головний художник Музею-заповідника, заслужений працівник культури України Юрко Пошивайло. На Стіні Гончарної

Слави України в Музеї мистецької родини Кричевських відкрито меморіальні дошки, що увічнили в бронзі творчі постаті Олександри Селюченко (автор – народний художник України, заслужений діяч мистецтв України Василь Ярич) та Леоніда Сморжа (автор – скульптор Володимир Цісарик).
Традиція пошанування видатних постатей українського гончарства, чиї долі переплелися з Опішним, – не лише данина історії національної культури, це – заповідання для прийдешніх, поклик берегти рідне коріння – основу буття Сьогодення й Майбутнього.

Фрагменти інтер’єру  Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. Міські Млини, Полтавщина. 2010. Фото Тараса Пошивайла. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

Погруддя гончарки Олександри Селюченко (автор – Юрко Пошивайло). Опішне, Полтавщина. 2016. Фото Тараса Пошивайла

Юрко Пошивайло біля погруддя філософа Леоніда Сморжа. Міські Млини, Полтавщина. 2017. Фото Тараса Пошивайла

Меморіальна дошка гончарці Олександрі Селюченко (автор – Володимир Цісарик) на стіні Гончарної Слави України. Опішне, Полтавщина. 2016. Фото Тараса Пошивайла

Меморіальна дошка філософу Леоніду Сморжу (автор – Володимир Цісарик) на стіні Гончарної Слави України. Опішне, Полтавщина. 2017. Фото Тараса Пошивайла

 

Наталя Ібрагімова,
завідувач Меморіального музею-садиби
гончарки Олександри Селюченко

Додати коментар

Захисний код
Оновити