З ОСТАННЬОГО ГОРНА

вкл. . Опубліковано в Новини

На початку 1988 року на правах відділу Музею гончарства відкрився Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко. Після смерті майстрині її майно було описано й передано на збереження до музею. Серед того безцінного скарбу (глиняні скульптурки, фото світлин, епістолярні матеріали, декоративна мальовка тощо) було знайдено 247 невипалених робіт. Це справжній казковий, дивовижний селюченківський світ: розмаїття півників, птахів, казкових істот, круторогих баранців, гордовитих вершників, баринь, весільних сватів та гоголівських персонажей. Це її світ, її життя, її радість. Це з ними вона і жартувала, і сміялась, і плакала. Саме випалювання було однією з найболючіших проблем у творчості Олександри Федорівни: «Вогонь – друг і ворог, схоче – зробить непогано, а іншим разом викидаєш. А скільки закладено праці, та ще коли здоров’я таке!».  Часто вона бідкалася, де б випалити власні вироби? Навіть коли були великі витрати при випалюванні, вона не зупинялася, навпаки, ще заповзятіше ліпила, складала на столі, на підвіконні й чекала, може, хтось із гончарів, що має горно, та й запропонує їй, мовляв: «Давай, Олександро, до мого в піч». Її власне горно збудоване за 3 роки до смерті (улітку 1984 року) друзями з Києва художниками-монументалістами Олександром Фисуном та Миколою Малишком. Ось, як про це згадує Олександр Фисун: «Де випалювати – ось що було для неї справжньою драмою. Треба було платити гроші, а звідки вони в неї? Часом виручали гончарі Китриш, Нікітченко. Взимі вона випалювала в хаті, в грубі. Але то не робота.

 Я запропонував їй збудувати горн таки в неї на подвір’ї. Це було літо 1984 року… Була задоволена. Стала ще більше ліпити й привозила на ярмарки до Києва. У вдячність за це обіцяла для моїх донечок випалити повен горн іграшок, щоб у них був свій музей... А було ще й таке: прийшов я на ярмарок до Музею архітектури та побуту під Києвом. Це був вересень 1986 року. Дивлюся, продає Олександра Федорівна Селюченко разом з Галиною Іванівною Грипич свої роботи. Дивиться-дивиться на мене і: «Що ж ви, Олександре Васильовичу, горн такий зробили, він же ж не випалює!.. Як не вмієте, то й не беріться!..». Отак, ніби крижану воду, вилили на голову. Мені забракло слів. Відійшов. А вона... як засміється широко, розкотисто, мов дитина. І показує: дивіться, мовляв, які роботи з нашого горна. Каже: «Я наробила, заклала в горн, напалила. А тоді, як одкрила... взялася за голову і заголосила... з радості» [1, с.82].

Останні роки життя Олександри Федорівни були її лебединою піснею, були і найосяйнішою вершиною у творчості. Коли сідала за глину, то цілком змінювалася, глина в її руках оживала, то була не просто робота, то пісня, струни, які одухотворювали її до невпізнанності. Скільки з’явилося мрій, задумів, та не вдалося тому всьому здійснитися… 1987 року з 13 на 14 жовтня на подвір’ї гончарки Олександри Селюченко випалювали останні роботи майстрині. Нині їх можна побачити в експозиції Меморіального музею-садиби всесвітньо відомої гончарки Олександри Селюченко.

1.      Качкан Володимир. Жива глина: Мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного. – Опішне: Українське Народознавство, 1994. – 232 с.: іл.

Наталія Ібрагімова,

завідувач Меморіального музею-садиби

 гончарки Олександри Селюченко

Додати коментар

Захисний код
Оновити