ЗУСТРІЛИСЯ, ЩОБ ПРИГАДАТИ…

вкл. . Опубліковано в Новини

До будинку Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко завітали гості. 

До будинку Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко завітали гості. Прийшли сусіди, прийшли ті, хто працював чи просто товаришував з нею. Адже 6 травня минула чергова річниця від дня народження майстрині, заслуженого майстра народної творчості України, члена Національної спілки художників України. Згадували «тьотю Шуру», «Федорівну» гарними, добрими словами. Навколо себе Олександра Федорівна створювала атмосферу довіри, взаєморозуміння, доброзичливості, упевненості у вирішенні будь-яких проблем, з якими приходили до неї односельчани. Двері її будинку, без перебільшення, були відкриті для всіх, хто потребував її допомоги і підтримки. «Життя в неї було тяжке, але вона була великим життєлюбом. Нікого не образила словом, хоча сама була дуже вразлива. Найтяжче переживала свою одинокість», – згадувала сусідка Зінаїда Петрівна.

Видатна майстриня народилася в родині гончарів – Федора та Євдокії, тому і не дивно, що з шести років уже вміла ліпити глиняну іграшку. Після закінчення семирічки навчалася у дворічній Опішненській школі майстрів художньої кераміки. З 1939 року за направленням працювала в Запоріжжі, упродовж 1943–1946 років – на одній із шахт Донбасу. Та невблаганна доля знову повернула до Опішного. У заводі «Художній керамік» працювала ліпницею аж до виходу на пенсію. Удома не полишала справу свого життя, до останніх днів ліпила глиняну іграшку, називаючи свої твори «діточками». «Прожила я вік свій з раннього дитинства у глині, нічого кращого за глину мені не треба. Улюблена робота в людини – це щастя», – говорила Олександра Федорівна.Сходження до мистецького олімпу розпочалося 1949 року після Всеукраїнської виставки дитячої іграшки в Києві, де її вироби зайняли призове місце. Після цього брала участь в обласних, республіканських, міжнародних мистецьких виставках. Роботи Олександри Селюченко бачили в багатьох містах нашої країни, а також у Москві, Ленінграді, Софії, Парижі, Брюсселі, Токіо, Нью-Йорку. Нині чимало творів мисткині зберігається в музеях і приватних збірках різних країн.

Талановита і сповнена натхнення Олександра Селюченко мала здатність об'єднувати навколо себе дорослих і малих. На її подвір’ї, особливо влітку, було повно дітвори, які приходили задовольнити своє бажання поспілкуватися. При місцевій школі в гуртку «Сонячний круг» Олександра Федорівна вела урок ліплення, була ентузіастом щодо залучення молоді до глини, гончарства. Єдине, у що вона вірила до останніх днів свого життя, це в дітей. Якщо хтось просив іграшку, розчулювалась і неодмінно дарувала.

Незмінно, кожного року в цей день (6 травня) Меморіальний музей-садибу гончарки Олександри Селюченко відвідують учні Державної спеціалізованої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» імені Василя Кричевського. Учень першого класу Сергій Петько, який теж народився 6 травня, із захопленням знайомився з творчістю всесвітньо відомої землячки. А третьокласники принесли квіти і жалкували, що вже не можуть особисто познайомитися з майстринею. Після теплих, але щемливих спогадів переглянули фільм «Гончарівна» про життєвий і творчий шлях Олександри Селюченко, фото з особистого архіву майстрині, згадали багатьох вправних гончарів.

23 червня 1987 року опішненська гончарка Олександра Федорівна Селюченко відійшла в інші світи, залишившись легендою українського гончаротворення. Перед смертю Олександра Федорівна просила свою сусідку Павлину Демченко (нині теж покійну), щоб та посадила їй на могилі кущ калини. В українців посадити на могилі кущ калини – означає виразити свій сум за померлим. Уже багато років за могилою Олександри Федорівни, де буяє синьоокий барвінок та улюблений майстринею кущ калини, доглядають музейні працівники. Найближчі сусіди «Федорівни», як вони колись звертались до Олександри Селюченко, Зінаїда Яценко, Галина Тарасюк та Тамара Скиба теж вирішили вшанувати пам’ять і виразити свій жаль за майстринею, посадивши кущ калини в мисткині на подвір’ї. Ледь чутно лунали звуки народних пісень, що так любила господарка, і здавалося завжди сумне обличчя «Федорівни» посміхнулось до гостей. Не забувають...

Наталя Ібрагімова,

завідувач Меморіального музею-садиби
гончарки Олександри Селюченко

Додати коментар

Захисний код
Оновити