Гриценко Яна (Полтава)

Опубліковано в Премії

Гриценко Яна (Полтава)

ІІ вікова група

1 місце «За літературне втілення образу Олександри Селюченко»

Гончарівна

Повз ворота нісся бурхливий потік. З’являлися і миттю щезали підбори червоних чобітків, мерехтіли дукачі й плахти, дрібно тріпотіли на вітрі, ніби сміючись, барви довгих стрічок у волоссі, неквапливо й поважно походжали чуби й густі чорні вуса. Проїжджали вози, наповнені товарами, пробуджував землю стукіт копит, уривки розмов розносилися вулицею. Вони гулко дзвеніли у скляному повітрі ранку, жвавим джерельцем стікали в безодню кручі, з медовими потоками світла струменіли над квітучим садом, залітали до відчинених вікон вибіленої хатини. Там, сидячи на застеленому рушниками ослоні, Саша слідкувала за селянами, що прямували на ярмарок до Полтави. Святково вдягнені, розвеселені, вони привертали увагу яскравими кольорами вбрання, підіймали настрій жартами й безтурботними теревенями, до яких прислухалося дівча.

Людські голоси заповнювали подвір’я. Поступово й ліниво, наче приспаний звір, природа просиналася й оживала. Дівчинка й не помітила, як хор пташок почав вітати сонне сонце, що повзло з-за обрію, велично розкинувши по блакиті неба волосся кольору згущеного молока. Розплющував повіки, розпушував рожеві вії сливовий цвіт, білосніжними очима пускала бісики груша, милувався яблунями високий розлогий горіх. Дзеркальний спокій Тарапуньки розбивали дзьобами крикливі качки, остужували голови в холодних бризках води. Жвавішали кури, шкребли землю кігтями, вишукуючи сніданок, собаки закінчували ранковий перегук. Голоси села, спочатку кволі й поодинокі, поступово розторсували світанковий спокій, множились, приєднувались одне до одного, зливались у ансамбль, і ось пуста й туга повітряна кулька тиші задрижала, застогнала від напруги, та й умить луснула, пробита промінням сонця. Раптово й потужно, як урочистий оркестр, гучний гамір увірвався до вух, заповнив собою все село, цілісінький світ. Новий день набирався сил.

Проводивши очима останніх людей, що звернули за ріг вулиці й попрямували через міст на інший берег річки, дівчинка перехопила погляд плямистого кота, який  спостерігав за курми. Той хитро посміхнувся, повів гнучким хвостом і, облизнувшись, зістрибнув за паркан, та й побіг у своїх справах. Саша тільки знизала плечима. Хто ж знає, що у тих пухнастих на думці?

Тим часом по хаті м’яко розливалося тепло. Запах сніданку, що готувався мамою, змішувався зі звуками ранкової метушні. Сім’я лаштувалася до роботи, хрещений розводив теревені з батьком, поки той готував ангоб і глазур для виробів, дочка його допомагала накривати на стіл. Брати збирались на базар, старший, за давньою звичкою, тихенько мугикав під ніс мелодії для скрипки. Долівка була вкрита весняними травами, і ніздрі лоскотали пахощі свіжих м’яти й любистку. Найяскравіше ж відчувався земляний запах глини.

Скільки Саша пам’ятала себе, він супроводжував її завжди і всюди, здавалося, з самого народження. Саме він, цей ні з чим незрівнянний аромат, робив перші моменти пізнання світу, перші враження й переживання дитини незвичайними, сповненими особливого сенсу, якоїсь первозданної мудрості. І життя свого дівчинка, напевно, не уявляла без нього, бо був він простим, звичним і глибоким, як материнські очі, як оця батьківська хата. Як же любила вона рідну домівку! Була ж бо тут відгородженою від усіх лих світу, у батьківських обіймах відчувала неповторний спокій. М’яке тепло наповнювало груди, зігрівало душу, коли мама й тато знаходились поруч, дарували свою турботу. Будь то хвала чи нарікання, завжди відчувала вона безмірну вдячність. Як ніколи спокійно й безпечно почувала себе такими ранками, коли згуртовано, усією сім’єю займалися спільною справою. Дім був для Саші особливим світом – безжурним, повним щастя й захищеним від незгод. Опішне здавалося найкращим місцем на землі, а хата – найкращою і найзатишнішою в селі. Кожен її куточок зберігала в серці, як згадку про пору дитинства, бурхливу, безтурботну та – вона знала напевно – безкінечну, таку безкінечну...

За сніданком, як завжди, велися дружні й веселі розмови.

 

 

* * *

Кататися на широких дверях сараю було чи не найулюбленішою забавкою. Це, ніби танцювати з небом, кружляти в пухнастих, м’яких, як вата, хмарах, зазираючи в повновиде обличчя полудневого сонця. «Ррраз» – і бездонна блакить стрімко летить назустріч, готова прийняти в свої невагомі повітряні обійми...

«Два-три» – і сонце грайливо тікає від очей, зменшується сад, небесне море мілішає, і весь світ зливається в різнобарвну веселку, немов хтось недбало розлив на його полотно фарбу... «Ррраз-два-три» – і в невагомості, розправивши за спиною повітряні крила, відриваєшся від землі, летиш у височінь, маневруєш між хмарами, так вільно, бездумно...

«Ррраз» – злітаєш угору, підставляєш обличчя вітру, запускаєш його до голови, аби виніс звідти усі непотрібні переживання й турботи, дихаєш на повні груди...

«Два-три» – наче птах, зриваєшся вниз, і немає в житті миті щасливішої за мить очищення від усього, що зв’язувало тебе з минулим приземленим життям, яке залишилось десь у далекій недосяжності, за межами такого вільного польоту, прекрасного балу весни... «Ррраз-два-три, ррраз-два-три»... «Ррраз-два-три»...

Щоправда, до буденних реалій якнайкраще повертає влучне народне слово, що злетіло з гострого маминого язика – якраз в кульмінаційний момент піднесення думки й тіла над повсякденністю. В голові обуреної Саші ще лунали ритми вальсів та мінуетів, коли трохи розгнівана жінка заштовхувала її до сараю, пропустивши вперед дочку хрещеного з матеріалами для роботи. «Раз-два-три, раз»... Дівча прижурено здихнуло – чи не можна дитині й побавитися?

Взагалі-то, приміщення сараю було величезним, конем проїхати можна, проте усередині залишалася лише тонка стежечка. І кроку вільно не ступиш, аби не наштовхнутися на усіляке гончарське приладдя, готовий до випалювання посуд чи свіжопривезену татом глину. Тому до робочого місця йшли повільно й обережно. Сонячне світло плямами падало на дерев’яні стіни, гріло застелену сіном підлогу. Знадвору доносилася вогка свіжість Тарапуньки і полуднева спека підкрадалася до гончарів.

Тягнуло попозіхати, повитягуватися, як той зледачілий кіт після сну. Проте робота не чекала. Як велося, дружно сіли в коло, взяли по шматку матеріалу й почали ліпити, ніби наввипередки. Руки рухалися швидко й завзято – у них кипіла робота, тривав, як говорив брат, мистецький процес. Акуратно і вправно, з набутою роками майстерністю, пальці матусі виліплювали несказанно гарні фігурки – на продаж до міста. Цікавими були її іграшки, бо часто зображували сцени народного життя, складали цілі композиції з декількома персонажами – ярмарок, пишне весілля, а чи ліричні дівочі вечорниці. Дочка хрещеного батька ліпила не так добре, проте вміла чудово розмальовувати вироби. Буває, сяде в хаті під вікном, та й фарбує – аж дим з-під рук летить. Що Саша встигне перейняти та запам’ятати – те й її, тим і буде користуватися в майбутньому.

Мати вказувала на недоліки, давала поради дівчатам, а Олександра все те уважно слухала, проте переймала по-своєму. Не лежало її серце до мистецтва «за стандартом» – в усьому вона хотіла втілити своє бачення, залишити часточку себе, вкладаючи у виріб старання й почуття. Завжди хотілося їй закінчити першою. Іноді наробить іграшок, та й починає хвалитися. «Дивіться, – мовляв, – які вдалі та гарні вийшли!» А мати й каже тоді: «Не вчись, доню, себе хвалити – нехай люди спершу похвалять». Зітхне тяжко Саша, та й береться до роботи знову, а матусина мудрість відкладається в голові. Почне тоді ненька розповідати про своє дитинство, а дівчата слухають уважно, які часи раніше були, як жили люди. Отак утрьох упродовж годин розмовляють, жартують, сміються, і все гуртом, усе дружно й злагоджено. Часом зачитає хтось напам’ять «Онєгіна» чи «Руслана та Людмилу», заведе мову про Гоголя чи Шевченка, а то й заспівають жартівливу пісню, щоб розважитись і зайняти думки.

Коли добру частину роботи було завершено, починалося найцікавіше – обговорення. Розкладали тоді вироби на стіл, презентували кожна свої – сідали так у круг і разом обговорювали, немов на засіданні журі, хвалили одна одну, а перепочивши, бралися за справу.

 

 

* * *

Олександра не пам’ятала моменту, коли вперше взяла м’яку податливу глину до рук, проте тоді чомусь зрозуміла, що присвятить їй усе своє життя. Уже зараз Саша знала, що це її хліб, майбутня професія, її захоплення і поклик. Спочатку ліпила качечок і риб, розмальовувала невміло, на свій смак. Коли ж потроху набралася вміння, то й творити почала не розумом, а серцем. Фантазія не давала їй спокою ні вдень, ні вночі – усе хотілося втілити в життя чергового персонажа. Майстерності, щоправда, не завжди вистачало, що часто обурювало дівчатко та одночасно спонукало до нової роботи.

Невимовно світле почуття наповнювало Олександру зсередини щоразу, коли вона торкалася теплої грудочки цього матеріалу. Він ніби ввібрав у себе весь вогонь сонця й напувався вологою землі. Глина була живою і була прихильна до того, хто ставився до неї з повагою. Тоді глина особливо інтимно об’єднується з душею митця, чутливо реагуючи на кожен дотик його пальців.

Глина немов пропускала крізь себе усю благодать землі, вона пила світло і дихала свіжістю дощу. Тому й вироби з неї не були мертвими – вони також жили, і дихали, і відчували. Саша уважно доліплювала пишного хвостика дзьобатому півню. Дівчинка знала напевно, що вночі, коли сон підкрадається до гончарів і нишком-тишком забирає у свою далеку країну, іграшки ті знімали з облич непорушні маски, маючи нарешті згоду порозминати кісточки, поспілкуватися між собою.

Не однією довгою зимовою ніччю дівчинка не спала – вслухалася в густоту темряви. Вила завірюха, брехали на повітря собаки. Десь під місяцем літала Солоха, ховала за пазухою вкрадені зірки. А з сусідньої кімнати доносилися балачки. Крізь шум вітру за вікнами пробивалася музика, вчувався сміх і звуки танцю. Тоді, після довгих вагань, Саша обережно вставала з ліжка. Доріжка місячного сяйва сріблом розливалася по підлозі. І вона навшпиньки тихенько кралася, уважно прислухаючись. Чим сильніше дівча наближалося до нічних посиденьок, тим гучніше ставали звуки. Ось вона, ледве-ледве ступаючи, міцно зажмуривши очі, затамувала дихання і... зазирнула до кімнати. Проте там вже було тихо. Завжди трохи розчарована, Саша поверталася до постелі й поринала у світлий сон. Варто лише людині наблизитись до іграшок – і вони знову вдають із себе нерухомих і неживих. Напевно, надто вже бояться пускати людей до свого світу, аби не рушили крихкої ілюзії казки. Проте, якби Саша мала змогу говорити з ними, була б вона найщасливішою людиною на землі...

 

* * *

Коли мати з сестрою взяли нову порцію матеріалу, Саша поспішила почати працю над наступною іграшкою – молодим баранцем. Не встигла вона доліпити гострі ріжки, як у голові з’явився новий баран – більший, з густою вовною й закрученими міцними рогами. А ось до нього уже приєднався кумедний левик – з величною гривою, довгими гострими іклами, він кумедно витріщив очі й висолопив язика, доброзичливо посміхаючись. Саша не змогла втримати усмішки. Скільки образів гуртувалося, щомиті зароджувалось у її голові, малювалося уявою!

Вони з’являлися випадково, накладалися одне на одного, безпорядно поєднувалися. Ось їде на ярмарок віз, набитий мішками, розсілися по краям чумаки, покурюють собі люльку. Скаче попереду козак, вигнув шию вороний кінь, аж назустріч йому – чорний, як вугілля чорт. Під мішками заховалася відьмочка, сміється над відомими тільки їй думками. Ось проїжджають повз Тарапуньку – виринає з води прекрасна мавка, милується своїм віддзеркаленням, на березі розспівує журливо Наталка-Полтавка в червоній плахті. Поруч скаче на величезній рибині рибак, а над ними Вакула пролітає верхи на чорті, квилить чайка з чаєнятами.

Аж ось картина змінюється – зійшлися у двобої відважний богатир Руслан та старий з довжелезною бородою... Чи ж вистачить на неї всієї глини? Саша посміхається й міркує собі далі. Грає на скрипці запальний циган, цілуються молодята на весіллі... Ведмідь рушив у танок з козою, закрутилися у вихрі танго гості...

І всі образи не були схожими одне на одного, кожен індивідуальний, по-своєму рідний і близький. По закіненню роботи починалося справжнє засідання журі – оцінювали роботи, давали одне одному підказки. Саша ж полюбляла обговорювати персонажів, які найглибше запали їй у душу. Щоправда, більшість з них маленькі пальчики, ще не здатні створити зі шматка глини. Та згодом усе ще було попереду.

Мистецтво – романтика, і поспішати, звісно ж, не потрібно. Лише віддай йому всього себе, живи ним, дихай і співай – настане час, і воно відплатить за твою самопожертву сторицею. Колись і Саша стане справжнім майстром свого ремесла, ділитиметься натхненням зі світом – так роздумувала й наспівувала безтурботно моторну мелодію...

 

* * *

«Першим гончаром, – говорили старі майстри, – був сам Бог. Від нього й іде наш рід гончарський, довгий і непреривний. Гончарі ж – єдині митці, яким підвласні всі чотири стихії, а тому зв’язок їх з природою вкрай тонкий, недоступний звичайній людині». І Саша ще змалку розуміла це. Як чутливі струни скрипки, її відчуття були налагодженими на сприйняття найлегшого дотику, вібрації навколишнього світу. Навіть подих вітру не залишався непоміченим, невідреагованим. Ніщо дівчинка не здатна була приховати чи проігнорувати.

Найсильніше западали в душу весняні вечори. Після довгих годин праці квітнева прохолода огортала тіло зеленим шовком. Завершувалася полуднева пташина перерва, і з новим завзяттям маестро виводили мелодії, спочатку завчені, невигадливі, а згодом взялися імпровізувати обганяючи, переспівуючи одне одного. Золотокосе сонце жевріло на заході, і довгі тіні дерев повлягалися, знесилившись, на землю. Ситий джміль ліниво кружляв над фруктовим садом.

Сім’я Селюченків сиділа навколо чотирикутної кабички, зручно вмостившись на траві. Маленька Саша слухала розмови мами з братами, мріючи тим часом про щось своє. Тато розводив багаття, і маленький вогник уже підморгував із печі в ритмі вечірнього багатоголосся природи. Що за чудо Опішне навесні. З усіх закутків лунають пісні, розносяться над лугами, зливаються з шумом води, вриваються до квітучих подвір’їв. Пахощі сливового цвіту затікають до носа, поступово п’янять приторними ароматами, уповільнюють рій думок. І чутно співи, співи... час від часу брат приводив друга-музику. Хата його батьків стояла по сусідству з їхньою, над самою річкою, обсажена була квітами так, що вікон за ними не можна було розгледіти. Сім’я то була інтелігентна, проте Селюченків ніскільки не цуралася і не гребувала їх товариством. Тож часто хлопці сідали під високим горіхом і годинами грали: брат на скрипці, сусід же на гармошці. Народу тоді збиралося з усього села, як на весілля. Увесь двір заповнений був тоді веселим людом, танцювали і, знову ж, співали пісень. Веселощі не вщухали годинами, доки не настане пора поратися по господарству. Інколи ж приходив старий чорнявий циган і розповідав дітям казки. Сідає малеча все під тим же горіхом і слухає оповідки. Знав їх чоловік, напевно, більше від усіх на землі і щоразу розповідав нову, одну цікавішу за іншу.

Розмова плавно перейшла до теми матусиного дитинства. Розповідала знову, як бабуся з дядьком уперше вчили ліпити. Мала, не хотіла братися вона до роботи, доки не зрозуміла, що з глиною нерозривним буде все її життя. Саша слухала й проводжала поглядом останні червоногарячі іскри на горизонті. Непомітно й крадучись ніч загорнула небо у зоряну ковдру. Багаття заспокійливо потріскувало в кибиці. Дівчинка вдивлялася в його глибини. Неприпиняючи теревенити, посьорбали спершу гарячу юшку, а тоді стали їсти таку бажану кашу. Саша, наче заворожена, не відривала очей від вогню. Якась первозданна сила не давала відвести погляд. Заливались у кущах солов’ї, цвіркуни (заглушали) увесь світ. Мати вже постелила на підлозі. Кликала до сну.

Наповнюючи груди густим квітневим повітрям, у глибокій задумливості дівчинка попрямувала до хати. Мирний спокій охопив душу. Зсередини гортало дивне відчуття. Здавалося чомусь, немов сьогодні вирішилася доля, і Саша прийняла її усім серцем. Коли сон на котячих лапках м’яко підкрадався до постелі, пальці дівчинки, натруджені за день, ще начебто виліплювали коників із теплої глини. Засинаючи, дівчинка встигла лише подумати: мабуть, на роду їй було так написано – бути Гончарівною...