Слюсаренко Маріенна (Кременчуцький район, Полтавщина)

Опубліковано в Премії

Слюсаренко Маріенна (Кременчуцький район, Полтавщина)
І вікова група
3 місце «За оригінальне висвітлення теми»


Таємнича глина
казка

– Ой, Барине, душечко моя, як Ви виглядаєте чудово, яка у Вас гарна та яскрава сукня, – сказала чудова глиняна фігурка Молодої дівчинки, озираючись у темряві по полицям.
– Як чудово! – добавила ця Молодиця, розправляючи свої білосніжні рученьки та нахиляючи гарну голівку, обрамлену чорними косами.
– Ви до мене звертаєтесь? – спитала Бариня та сама здивувалася звуку свого голосу. – Як це? Як це ми розмовляємо? Скільки років я дивлюсь через це яскраве скло на тих, хто дивився на мене. Мені завжди хотілось спитати в тих велетнів, чи я їм подобаюсь. Але вони мене не чують, дивляться та йдуть далі.
– А я неодноразово чула, як мене нахвалюють та милуються, але я також здивована, – відповіла Молодиця.

Як таке може бути? Ці скляні полиці ледь-ледь підсвічені світлом, ці тихі зали, де безліч різноманітних глиняних фігурок, ці фарби та тиша, тиша, тиша… Що трапилось? Чому Молодиця та Бариня розмовляють та рухаються? Це дуже стурбувало нашу Молодицю. Вона простягла одну руку, другою поправила своє чудове волосся, озирнулася та зробила крок…
– Я ходжу, я бачу, я чую! – радісно крикнула Молодиця. Вона вже сміливіше підхопила свою довгу сукню та ахнула, вперше побачивши свої червоні черевички. – Як все чудово, чудово, ах! – Молодиця вже хотіла зробити наступний сміливий крок та залишити свою полицю, але стурбований голос Барині не дав їй змоги це зробити.
– Краса моя! Це небезпечно! Ми ніколи не ходили! – вигукнула Бариня.
Озираючись навколо, Бариня і Молодиця побачили, як на інших полицях квакає, гавкає, ричить, ірже все те, що ми звикли називати експонатами музею.
Який же галас здійнявся. Всі хотіли одночасно поділитися враженнями, розминаючи свої глиняні лапи, руки, крила, та незрозуміло витріщались. Яка чудова ця ніч нового місяця, коли до них потрапили ця Міфічна істота.
І тут серед цього галасу прогримів жахливий голос: «Відкрийте мені очі, цього ще не вистачало», він простяг свої страшенні руки…
– А що це Ви нас лякаєте? – спитав з риком Лев. – Ти ба, я теж можу розмовляти! У нас в усіх тепла глиняна душа, розум наших творців, фарби майстрів, а наша доброта безмежна. Та відкрийте цьому дядькові очі, нехай гляне на світ білий. Я б теж нервував, коли б нічого не бачив, – доказав Лев. та так ніжно глянув на Коня, що той зовсім розгубився.
Після такої промови Лева Коню начебто і нічого лякатись. Але ж береженого Бог береже та Кінь відсунувся подалі від Лева. А в цей час двоє залихвацьких Парубків нарешті відкрили очі Вію… І нічого не трапилось. Цей страшенний на вигляд дядько пустився в танок від радощів.
Не змовляючись, щоправда, дуже обережно, усі стали злазити зі своїх полиць, підтримуючи та допомагаючи один одному, та веселою юрбою пішли надвір. Надворі такий же гомін. Там вже Лисиця пила чай з Колобком, Жаба щось зухвало доводила Козлу, а Бариня з Молодицею пішли прогулятися по доріжкам, пострілюючи очима на молодиків. Кінь з Биком намагалися жувати солому, але це чомусь їм не сподобалось та врешті-решт набридло. Весело задерши глиняні хвости, вони загарцювали по свіжій траві. Тільки Міфічна істота мрійливо дивилась на це все своїми темними з зірочками очима. Щось було в неї таємниче, велике та загадкове, щось знала вона, але не хотіла казати.
І тут на краю неба почала з’являтися вузька смужка світла…
– Друзі мої, – сказала Міфічна істота, – зійде сонце, негоже нам зустрічати його так, потрібно повернутися, щоб ті, хто нас розглядає за прозорим склом, не відібрали цю чудову можливість бути живими.
І враз усім стало прикро, та, понуривши голови, вони поплентались до цих скляних набридлих коробок… А як це було чудово бути живими та веселими.
– До зустрічі завтра вночі, – сказала Міфічна істота та блимнула своїми зоряними очима.
Це «до зустрічі» повернуло до всіх радість та впевненість. Балагурячи та будуючи плани на наступну ніч, усі експонати позалазили на полиці та завмерли у своєму казковому мовчанні.
Як же були здивовані відвідувачі музею в цей день, коли на місці Жаби була Молодиця, а Вій щасливо посміхався з відкритими очима. Молодики заліпили йому вії глиною на спині, щоб очі не закривалися, та поспіхом забули відчепити. Лев був Конем, та все було якось не так. Чого тільки була варта Жаба у воді, вона ж з глини!
Турботливі руки повернули все на свої місця та повитирали бруд. І звідки він взявся?..
Може, це мені просто примарилось, але як би хотілось побачити ту Міфічну істоту та нестрашного Вія, зробленого добрими казковими майстрами з теплої та піддатливої глини…