Северин Анна (Хорол, Полтавщина)

Опубліковано в Премії

Северин Анна (Хорол, Полтавщина)
І вікова група
2 місце «За поетичність мислення»

Яблунева вдача
етюд про життєвий шлях Олександри Селюченко

Старіючи, людина, та ще коли вона: одинока на світі, живе вона спогадами.
Перед нею все випливає в пам’яті, як картина на полотні художника.
Знаєте ви, що таке одинокість? Господи, як тяжко нести таку долю!
О. Селюченко

Травень 1921 рік. Опішня – мальовничий край. Особливо гарно тут весною, коли природа буяє та цвіте: квітнуть сади, гудуть бджоли, молоденька травичка стає розкішною, сонячні промінчики обігрівають всю цю красу. Пронизаний світлом весняного сонечка, простір між стовбурами дерев манив загадковим затишком. Серед цього саду розкинулася чудова невеличка галявина, яка була схожа чи то на райдужне око лісу, чи то на зелене кругле озерце, а може, на живу парасольку, виткану з мільйонів пелюсток.
Ось у такій красі одного весняного дня над швидкоплинною Ворсклою посаджено тендітний паросточок – яблуньку. І виросте вона – міцна та розкішна, і не всохне, і буря не зламає. Цей сад, на схилі гори, творили молоденькі вишеньки, сливи, черешні, де-не-де буяли кущі аґрусу, смородини та порічок.

З кожним днем молоденька яблунька набиралася сили, вбирала весняні пахощі, звідусіль линув щебіт птахів, відчувала, як теплий вітерець пестить її молодесенькі зелені листочки, спостерігала, як милуються своєю вродою різнобарвні квіти. А яка була краса, коли вона вперше зацвіла? Кілька днів вона стояла у цвіту, наче наречена, а потім ніжні пелюсточки легенько посипались додолу, як пластівці першого снігу, вкрили землю. Не відав яблуневий цвіт про липневі грози, громи та блискавки, не думав, що прийде осіння сльота, дрібно затріпотить на шибці холодна мжичка, спаде додолу листя, вкриє білим напиналом ґрунт пухкий сніг, ударить мороз.
Бувало, під яблунькою, яка простерла своє квітчасте гілля, дитяче коло грає в берізоньку. Крутиться малеча барвистим колом, і не відрізнити яблуневого цвіту від дитячих постатей. Іноді посідає біля красуні-деревця молодь і не вщухають звуки мелодій до перших півнів.
Незчулася, як до саду завітало тепле літечко і кожне деревце хотіло порадувати багатим урожаєм господарів та перехожих. Достигли і жовті черешеньки, і червоні вишеньки, і соковита малинка манила до себе своїм ароматом.
Та, на жаль, важкі холодні часи довелося пережити нашій красуні: і голод 1933 року, і Велика Вітчизняна війна, і голод 1946–1947 років, бо брала корінням снагу з живих сердець. Варто лише було прислухатися – і все почуєш, зрозумієш, що переживала вона. У ті жахливі часи бідноти, розрухи, голоду, неврожаю деревце плакало від того, що не може нагодувати людей. Природа відчула лихо, яке довелося терпіти нашій неньці-Україні. Розмовляє, бувало, радиться із подругами-вишеньками, розповідає їм про своє, а вони під тихесенький вітерець ніби заспокоюють своїми ніжними словами, рятують, як врятували в сорок сьомому, коли потужна буря відчахнула велику гілку від її стовбура, а потім садові шкідники підточили коріння яблуньки, немовби душу підірвали. І з’являються щоранку на щічках плодів краплинки роси, ніби солоні сльозинки скочуються з людського обличчя.
Не була байдужою, коли чиясь людська рука хотіла зрубати молоде деревце вишеньки, вона усіма силами намагалася закрити своїми вітами подруженьку. «Більше за все я люблю край свій рідний, хочеться щось гарне для нього зробити», – так хотілося яблуньці прихилити людям небо, щоб вони були всі здорові та щасливі, порадувати перехожих дородним урожаєм.
І ось незчулася, як понесли гуси літо на крилах далеко-далеко, на південь. В осінній погожий день на тлі прозорого неба на яблуньці перемішалось і жовте, і зелене, і червоне листя. Зажурилась вона, бо вже і вітри холодні, і дощі почастішали. Самотньо стоїть собі простенька невеличка піч в огороді, на якій ще влітку вигравали сонячні зайчики. У сірому небі кружляє чорне гайвороння і наганяє журбу.
Опішня вже впала в ранковий зимовий сон. Повновидий місяць сіє на містечко потоки сліпучого сріблясто-голубого світла. Мороз уже намалював на шибках вікон примхливі візерунки із дивовижних квітів, листків, кущів і дерев. Повна тиша, навіть чути, як час від часу потріскують від морозу дерева.
Та зима 1987 року видалася надто суворою, багато снігу намела завірюха. Яблуня, ніби снігурка, красувалася у своєму білому вбранні, та тріскучий мороз скував її коріння. Не довелося красуні-урожайниці дочекатися травня: отих сонячних та світлих днів, помилуватися зеленим вбранням землі, гудінням бджілок, пташиним співом. Лише 66… Та славна доля цього деревця зеленітиме у людській пам’яті надовго.