Підгорний Богдан (Семенівка, Полтавщина)

Опубліковано в Премії

Підгорний Богдан (Семенівка, Полтавщина)
І вікова група
1 місце «За творче осмислення життєвого шляху Олександри Селюченко»

Мрія

– Мамо, у мене не виходить, − маленька Саша ледь не плаче й сердито тупотить ніжками.
– Терпіння, доню. Якщо хочеш чогось досягти, будь готовою долати труднощі, і, зрештою, все у тебе вийде.
– У мене ніколи не вийде! Досить уже! Не вмію я ліпити, і край!
Козлика Саша намагається ліпити ось уже третій день. Сама вибрала глину, сама зробила заміс, лише ескіз позичила в мами.
Мама… Це ж треба − такий талант мати від Бога! Глина на очах оживає в її руках: ось тобі безформна маса за один порух набуває контуру чи то гордого лелеки, чи то маленького песика,чи навіть злої старої сусідки з ціпком. Тільки в мами ця баба виходить доброю та кумедною. Одним словом − талант! Не те, що вона, Саша, козлика зліпити не може третій день.
Зрештою, Саша йде гуляти. Подруг у неї немає, та вони їй і не потрібні. Саша полюбляє тишу, самоту, а ще − помріяти на березі річки під великим червонуватим каменем. І хоча Ворскла далеченько від їхньої садиби, та хіба це зупинить прудконоге дівча?

За годину Саша вже облаштовується на своєму улюбленому місці. Камінь приємно зігріває спину, вітерець куйовдить непокірне волосся. Як же приємно ніжитись на березі під теплим, літнім сонечком та заворожено спостерігати за лінивими, ледь помітними хвилями!..
Аж ось на березі з’являється дід. Дивно, раніше Саша його ніколи не бачила, хоча, здається, знає всіх людей містечка. Дід кремезний, ледь згорблений, з короткою сивою бородою. Кроків за десять від Саші зупиняється і, на мить завагавшись, сідає прямо на пісок. Якось легко це в нього вийшло, хвацько. Саша не стримується і тихенько сміється, прикриваючи рота долонькою.
− А йди-но сюди, дитино, − раптом зве її дід і манить пальцем.
Саша підводиться й помалу бреде до незнайомця. Їй не лячно. Хоча діда цього вона бачить уперше, та його очі випромінюють тепло і ласку, не те що в старої сусідки з патерицею.
− Ось, візьми, дочко, − старий неквапом засуває руку в кишеню і дістає з неї свищика. Протягує його Саші й підморгує їй з-під кошлатих брів.
Саша бере іграшку. Свищик схожий на мамині, та все ж різниться помітно і кольором, і формою.
− Гарний, − говорить Саша, сідає на пісок біля діда і дме щосили. Свищик виспівує уривчастим свистом, схожим на крик молодого півня. Дівчина посміхається, і дід усміхається разом із нею.
− А от у мене не виходить ліпити, − каже Саша, і враз настрій кудись зникає. − Мабуть, мої руки обділені талантом. Козлика простого зліпити не можуть…
− Руки в тебе, дочко, робочі. Бачу, не цураєшся ніякої роботи, − дід підсувається ближче, все ще посміхаючись. − Кажеш, козлик не виходить? Що ж, допоможу тобі, от тільки доведеться секретом поділитись.
− Яким-таким секретом? − питає насторожено Саша і трішки відсувається від діда. Так, про всяк випадок.
− Слово я знаю чарівне, − голос діда переходить на шепіт. − Промовляєш його тричі під час роботи − і все буде, як побажаєш. Нікому не говорив про нього, та для тебе, дочко, зроблю виняток.
− Правда? − запитує Саша.
Не схоже, щоб дід жартував, та й навіщо це йому? А що, як насправді допоможе?
− Еге ж, серйозно, − дід уже не посміхається. − І слово це − МРІЯ. Та знай, дитинко: розкажеш комусь про нього − і все, чари не діятимуть! Ну, бувай здорова, мені вже час.
Додому Саша прийшла принишкла і задумлива. З голови не виходило чарівне слово. А що, як відразу й спробувати? Ні, краще вже дочекатись ранку і все перевірити.
Уранці мама Сашу не впізнає. Дівчинка спокійно та зосереджено береться до роботи. Знову ліпить козлика, та вже без нарікань і плачу, а впевнено та розважливо, наче видатна майстриня. Ще й шепоче щось тихенько, озираючись при цьому на всі боки, немов остерігається когось. І глина під її руками впевнено набуває потрібної форми. От і все − козлик готовий. Дивина!
Саша раділа стримано. Чарівне слово не творило дива, воно розкривало їй секрети майстерності та знімало тягар невпевненості. І тільки пізніше вона зрозуміє: те слово розбудило в ній талант і спонукало до наступних звершень.

Олександра Селюченко за своє життя досягла чимало: визнання, відзнаки, іменні виставки та власна школа. Та робота не принесла їй ані статків, ані високого становища. Можливо, тому, що в глибині серця вона завжди залишалась тією маленькою Сашею, яка повірила в МРІЮ і змогла розкрити свій талант не заради слави чи збагачення, а заради краси й радості. Любов до своїх робіт слугувала їй натхненням та стала запорукою величезного творчого доробку. Мрія маленької Саші стала мрією всього її життя.