Тіщенко Аліна ( Семенівка, Полтавщина)

вкл. . Опубліковано в Літературний конкурс

Тіщенко Аліна ( Семенівка, Полтавщина)
ІІ вікова група

У полоні прекрасного

Химерна таємничість огортає мою душу, коли поринаю у світ казки. Навколо звичні й водночас такі дивні персонажі. Мимоволі пригадую, коли вперше познайомилася з героями, їх характерами.
Ось постає переді мною «не багата і проста, но чесного роду» Наталка Полтавка. Вона втілює у собі не лише гордовиту й незалежну дівчину, а, насамперед, майстерну господиню.
Мабуть, найбільше мене вразила розмова із персонажами драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки. «В ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами» з’явилася Мавка – мешканка лісу. Вона живе в гармонії з природою, бережно ставиться до неї і вважає себе частинкою матінки-природи. Поряд із Мавкою стоїть Водяник. «Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс». Бачу і Лісовика – «малого, бородатого дідка, у брунатному вбранні барви кори..»

Таємничістю оповитий сюжет повісті Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом». Перед нами корислива й хитра жінка Солоха. Незважаючи на негативні якості, вона постає гарною й чарівною. А ось і Вакула – образ «світового зла». Але бачимо ми його під час подорожі у далекий Петербург верхи на чортові.
Вчувається дует відомих Одарки й Карася – героїв опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Жінка знову докоряє чоловікові:
Ти гуляєш дні і ночі,
Я ж, сердешна, все одна,
Ізсушила карі очі,
Сидя в хаті у вікна.
Натомість Карась відповідає:
Ой лукава вража жінка,
Зараз в сльози – голосить,
Бач… злякати чоловіка,
Щоб не знав він, що й робить.
Не можуть не милувати око колядники із традиційною Різдвяною зіркою. Національний колорит відчувається всюди: народні українські костюми, майстерно оздоблені вишивкою, дерев’яний півень у руках дівчини, який символічно вітає людей у Святвечір. Захоплююся цією виставою настільки, що згадую приємний смак куті переддень Різдва, а солом’яний дідух, як живий, стоїть перед очима й нагадує теплі моменти біля домашнього вогнища.
Не можливо не помітити й інших людей. Попри все, мають вони щось особливе й незвичне, тобто те, що змушує зупинити твій погляд і поцікавитися їхніми долями. Мені пощастило поспілкуватися із козаками. Найбільше вразила зовнішність молодиків. Такі щирі й глибокі погляди можуть бути лише у справжніх сміливців і захисників своєї Батьківщини.
Замилувала душу й пара танцюристів запальним народним танком. Довгі коси й червона сорочка дівчини… Здається, її кавалер у захваті від її вроди! А бариня з куркою та кошиком не втрималась, закружляла в танку разом із дівчиною, яка й миску вареників не встигла примостити де-небудь. Красуні ще прийдеться розібратися: вона чи її вареники зацікавили юного хороброго вершника на коні?..
Мені пощастило поринути, хай хоч на мить, у чарівний світ майстрині Олександри Селюченко – простої селянської жінки, жінки-трудівниці, жінки-митця. Вона мужньо долала всі негаразди, перенесла біль, страждання, бо впевнено йшла до своєї мети. «Головне в житті, – говорила вона, – знайти своє покликання, зробити внесок у світову культуру». І їй це вдалося. Ім’я Олександри Селюченко живе в серцях справжніх поціновувачів прекрасного.