Руденко Катерина (Лубни, Полтавщина)

вкл. . Опубліковано в Літературний конкурс

Руденко Катерина (Лубни, Полтавщина)
ІІІ вікова група

Чари глини
есе

День робочий закінчився. Утомилася, але додому йшла швидко, навіть поспішала, бо вже знала, що сьогодні її дітками стануть герої «Лісової пісні» Лесі Українки.
У хаті холодно. Тяжко з дровами та вугіллям. Багато хто газ провів. Треба гроші, а де їх взяти? Ні грошей, ні здоров’я… Ніколи не везло. Рідних утратила рано: 1933 року під час хірургічної операції помер брат; 1947 – батько; у січні 1953 – від тривалої хвороби померла мати.

«… Не вірю я в ніщо, а от у долю вірю. Доля – повна володарка життя. Вірю їй. Невидима сила її нас привласнює. Хочеш – не хочеш, вона розпорядиться і сама зробить, що захоче. Одному світить гарною фортуною, а другому, можна сказати, дурною, небажаною. Узяла вона мене і моє життя в лещата одинокості…» – казала. Життя послало Олександрі Федорівні Селюченко, мабуть, найгіршу одинокість – одинокість жінки-митця.
Поїла тушкованої капусти і раз пийнула узвару. Уже всі погасили вогні, а у неї світиться.
Тяжка праця у гончаря. Одна глина скільки забирає часу, сил і здоров’я. Спочатку її треба накопати і привезти. І неабиякої, а такої, щоб вироби воду не пропускали. Потім глина «вилежується», «перепріває» тривалий час, поки стане придатною до роботи. А зараз же зима. Треба в хату наносити мерзлої глини, щоб розтавала. Тоді збити її довбнею, вистругати стругом, узяти кусок дроту, до обох кінців прив’язати ганчірку й насікти цим дротом глини, збити її в грудки. Тепер з неї можна ліпити вироби.
І нарешті Олексадра взяла до рук шматок глини. Глина тяглася вгору, вивершувалася, оживала, з веселою покірливістю піддавалася її пальцям, які ніби вигравали на гнучкій податливості глини. І ось – і Мавка, і Перелесник, і Той, що греблі рве – уже стоять у неї на столі серед круторогих баранців, червоногрудих півників, веселих коників, хитрих лисичок, химерних пташок, козликів, жвавих селянок,чепурних баринь, поважних міщанок.
Усі вони різняться між собою, бо майстриня мала надзвичайно багату уяву. Адже з самого дитинства у глині, нічого кращого їй і не треба. Улюблена робота – це щастя. І вже вона не самотня, бо стільки діточок має.
Ніч чудова. Місяць світить кругом, наче білий саван, сніг, у руках глина, а з думки Гоголь не виходить зі своїми персонажами. Але то вже буде інший день.
«Що ж за доля в мене? Навіки прилучила мене до глини, що я вже зачарована нею. За чари її все віддам, а ладу не матиму. Видно, було мені на роду так написано: бути гончарівною, ліпити, малювати…» – подумала й заснула.