Тетяна Марченко (Опішне, Полтавщина)

вкл. . Опубліковано в Літературний конкурс

Тетяна Марченко (Опішне, Полтавщина)
ІІІ вікова група

Бабусина казка

Жила-була казка у бабусиній хижі,
А в хатці, в бабусі, жили дивовижі:
Баранчики й коники, козлики й півники,
Чортики та Солохи, барині та козаки –
Опішненські диваки.
Так собі тихенько жили,

У хатинці не тужили,
Через певну відстань часу,
Собі славу заслужили.
Одинока ця бабуся,
Не була поодинока,
Працювала на заводі,
А пізніше – у своїй господі.
Хоч багато й сумувала,
Що ледь на хліб заробляла.
І дров не було за що купити,
Щоб у плиті розтопити.
Завжди для неї була розрада –
Гончарна глина, якій була рада,
Принесе сусідський хлопчик
Та з бабусею зробить горщик,
Потім коників багато,
І робота йде завзято.
Завжди бавилась бабуся
Із малим Сашком, сусідом,
Працювали вони довго,
І разом сиділи за обідом.
І Тамару, сусідку, виглядала,
Яка за нею доглядала
Та обід смачний варила,
Добре Шурочці годила.
Довго гралася бабуся
Із своїми іграшками.
Ліпила їх, сил не жаліла,
Розмальовувала та сушила,
Поливою обливала,
Потім до печей складала,
Ніби спати укладала.
А іграшки побували в дивних снах,
Про щось розмовляли,
А зігрілися в печі –
Про все забували.
Захотілось до бабусі,
Як до рідної матусі,
Дивну казку розказати,
І себе знов показати.
Шура цілу ніч не спала,
На діточок своїх чекала,
З ранку до печей помчала
І до хатини їх забрала.
Любувалась, милувалась –
Не своєю вродою,
А глиняними іграшками,
Що є нагородою.
Отак разом і жили,
Гуртом, не поодинці –
Бабуся Шура та іграшки,
Як ті українці.
Та не довго їм судилося
Жити разом, ніби в казці.
Залишила вона діток
І відійшла у вічність,
Щоб частіше її згадували
Всі, хто знали більшість.
Та прийшла похмура осінь,
Залишила біль і досі.
Листям вкрилася доріжка
І нема гончарки більше.
Дощ сльозами проводжав
І таке у слід сказав:
«Не журіться, ви малята, –
Любі коники й звірята,
Завтра будете у тата.
Він вас буде доглядати
І надалі прославляти».
Чи думалось комусь,
Чи гадалось,
А так, мабуть, просто сталось,
Що господар гончарства завітав
І хатинку цю забрав.
Зараз слава всюди йде,
Що музей в Опішні є –
Садиба Олександри Селюченко зветься,
Хто приїде, той гарними
І щирими словами озветься.
Цей музей славиться
Опішненськими майстрами,
А майстри ці гончарі –
Славні люди-трударі.
Тож приїжджайте до Столиці
на чудо дивне подивиться.