Лист Леоніда Сморжа до Олександри Селюченко. Опішне, Полтавщина. 26.12.1986.

Автор: Super User вкл. . Опубліковано в Листування

Добрий день, ранок чи вечір, Олександра Федорівна!*

Одержав від Вас поздоровлення і листа за що дуже дякую. І те і інше прочитав з великим інтересом. Ви завжди пишете неординарно, відчувається в стилі листа художня натура і вразлива душа. Для мене дуже цікава Ваша розповідь про епізод з нашої з Вами далекої юності. Думаю, була вона голодною і холодною, але люди були набагато кращими і чистішими. Зараз совість і душі людей заплили жиром, не бачуть і не чують нікого і нічого, окрім шерхоту грошей і блиску речей. Відносно того епізоду і тодішнього нашого знайомства не пам’ятаю, провал якийсь в голові. Але спасибі, що Ви не забули і мене це зворушливо, повернуло в далекі і незабутні роки. Дійсно, можна писати книжку, та для цього треба мати неабиякий талант.

Тепер про те, як я випалюю в муфелі. Для точності туди ще треба так звану «термопару» для контролю за температурою. Але я роблю це на око. Коли випалюється на перше, то до 400 градусів треба переводити дуже повільно: 40 хв. а то і годину. Бо може тріскатись. У мене, наприклад, це найбільша біда. Тому до 400° видержую по годині. А потім вже можна скоротити до 40°, а після 600° і до 20-30 хв. Це займає багато часу, але «тихше їдеш далі будеш». Коли на друге випалювання, то можна  переключати як завгодно і швидко і навіть перескакувати через 100° (одне ділення) – тут браку не повинно бути. Нагрівається в такому випадку годин за п’ять. Як я визначаю, коли виключати? Дивлюсь у отвір в дверцях, як побіліло, так і годі. Але через чур біле – то може бути перепал. За 2-3 рази ви найдете той момент, коли слід виключати. Грію, як правило, до останньої цифри, до межі. Глазурі взяти на заводі не проблема. По літрі Вам будь хто дасть. Я і то набрав в Київ коричневої. Там у вас лише коричнева і зелена та прозора.

Відносно того варварства з пожежею в цехові №1 я знаю. Будемо сподіватись, що все-таки там не все пропаде, а дещо буде зроблено ще краще. В музей – заповідник я вірю, і в Сашу Пошивайла – директора,  також і в міру сил допомагаю йому в цьому і радимось. Але дійсно там був осередок самодіяльності і домівка для багатьох, в тому числі для Вас. Я мало там бував, але завжди було приємно послухати, поспілкуватись. Я відчував себе на рівних як серед своїх близьких. Жаль лише, що не використав цю можливість в належній мірі. Але це спілкування мене збагатило і назавжди залишилося в мені. Думаю, що в формі «артільності» і повинні працювати народні майстри. І спілкуватися треба, і досвідом ділитись, і змагатись одне з одним, бо без цього немає і зростання. Змагатись в доброму розумінні цього слова.

Тепер ще хочу Вам побажати всього найкращого і найприємнішого. Дійсно, одному, особливо в селі, сумно. Але пробуйте спілкуватись з людьми. З такими як Розалія, Саша Пошивайло, старі Пошивайли, яких я дуже шаную і люблю. Більш ніж родичів. І більше творіть. В том числі і малюйте. У вас повинна бути колекція розписів і малюнків. Ви все пам’ятаєте і все вмієте. З фарбами допоможемо, якщо треба буде.

Спасибі Вам за добрі побажання, добрі слова, добрі згадки і взагалі за Ваше добре відношення не тільки до мене, але і взагалі до людей. Я радий, що серед моїх друзів є і Ви.

Будьте здорові і щасливі.

Ваш Л. Сморж.

*Збережено мову оригіналу

Наталя Ібрагімова,

завідувач Меморіального музею-садиби

гончарки Олександри Селюченко

Підписи до фото:

1-3.Лист Леоніда Сморжа до Олександри Селюченко. Опішне, Полтавщина. 26.12.1986. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф. 5. – Оп. 4. – Од. зб. 147. – Арк. 10-11.